Глава 12. Надія ніколи не згасне

«Під час розмови зі співрозмовником завжди дивися йому в очі. Неввічливо опускати їх і вдавати сміх.»
(Ямамото Цунетомо. «Хагакуре. Приховане в листі»)

Лайєн, АнделІя, батьківщина ельфів, день другий

Лайєну здалося, що він божеволіє: у навколишній вереск і клацання раптом вплівся дивний, неможливий у цьому світі звук — сріблястий передзвін дзвіночків.

Душа відчула обережний, ледь відчутний дотик, ніби той, хто зараз намагався до нього доторкнутись, боявся отримати у відповідь удар. Ельфові були знайоме це відчуття: зовсім недавно одна нахабна дівчина намагалася «дзеркалити» його в таверні, що пахла рибою, тванню та відчаєм.

Як виявилося, зміни помітив не лише він. Біси, які досі атакували без перепочинку, раптом завмерли й навіть позадкували, з жахом дивлячись униз.

Насилу змусивши себе опустити погляд, Лайєн зрозумів, що саме налякало нечисть. Його самого пройняв озноб від усвідомлення того, що відбувається.

Вода в Істоку піднялася й затопила майже все приміщення, тож тепер усі вони стояли в ній по щиколотки. Сяйво ставало яскравішим, лютішим, і крізь товщу води проступили обриси іншої зали, в центрі якої ельф із завмиранням серця розгледів такі знайомі світлі вихори волосся та відчайдушні очі.

Джул — подорослішала, втративша хлоп’ячу незграбність і невпевненість, — міцно стискаючи в правій руці свій смішний учнівський клинок, лівою, простягнутою до чаші фонтанчика, щедро кропила його своєю кров’ю. Навпроти неї Пересмішниця із кумедним ім’ям Файка Тягнулася так, як уміють лише вони.

Три чоловічі постаті ельф проігнорував — його увагу привернула дивна тінь, що причаїлася біля колони. Звісно, це була не та сама Тінь, лише її відгомін, але одного погляду на неї вистачило, щоб у лавах атакуючих бісів здійнялося радісне пожвавлення.

— Розкриваємося! Не варто ускладнювати провіднику завдання, нам усім потрібно якнайшвидше покинути це місце! — голос Аеренділя прорізав шум і встромився у вуха.

Це була не порада — наказ, із тих, які треба виконувати не роздумуючи.

І ще Лайєн помітив, що Перший Клинок Правителів знову набуває рис орка: він відступав, повертаючи господареві його тіло, залишаючись вірним обіцянці, даній Мілларзі.

Інший світ набував об’ємності. Ставав матеріальнішим. Лайєнові здавалося, що він чує, як б’ються серця тих, хто перебуває по той бік води, і коли пролунав улесливий, зміїний голос того, хто ховався за колоною, він, не вагаючись ані секунди, ступив просто в серцевину Істоку й, уже провалюючись у вир переходу, помітив, що інші вчинили так само.

Джул, Розмовляючий острів, третій день Періоду Пробудження

На вигляд йому було стільки ж років, скільки й мені, але вік приховували худорлявість і якась загальна затертість, запиленість, непомітність.

Дрібні, мов у гризуна, риси обличчя ховалися за неохайним чубчиком, що спадав вологими пасмами, шкіра — нечиста й пориста — теж здавалася вологою, і весь його вигляд — загалом жалюгідний і не загрозливий — міг збити з пантелику будь-кого, якби не погляд.

Очі не юнака, а старця палали на цьому похмурому обличчі, мов два вуглика, вийняті з горна. Зіниці — вертикальні, котячі, вугільно-чорні — то розширювалися, заповнюючи всю багряну райдужку, то звужувалися до тонкої голки, розтинаючи око майже навпіл.

Помітивши, що я уважно його розглядаю, він примружився й заговорив знову.

— Тобі ж казали, тебе ж попереджали, — його голос, м’який, улесливий, зовсім не відповідний зовнішності, огортав, заспокоював, присипляв волю.

— Ти, така юна й красива, могла б жити довго та щасливо, — він нарешті відлип від колони, з якою, здавалося, становив єдине ціле, і зробив м’який, плавний крок назустріч. — Мені не принесе задоволення вбивати тебе. Що ж мені робити? Як мені вчинити з тобою? Я зовсім не хочу завдавати тобі болю та страждань, але ж ти розумієш, що сама винна? Ти ж розумієш, так, що сама буквально змушуєш мене мучити тебе?

Він дивився мені просто в очі своїми моторошними зіницями, і його обличчя справді набуло співчутливого виразу. Здавалося, йому неприємно все це говорити й тим більше робити.

На якусь мить я й справді повірила, що він не хоче нічого цього робити й у всьому винна саме я. Насамперед у тому, що, не послухавши поради Королеви Роду, припливла на цей острів, завдавши всім стільки клопоту й нещасть.

Я дивилася на нього зачаровано й, підкоряючись мелодиці цього голосу, трохи хитнулася йому назустріч.

Праву руку неприємно відтягував донизу якийсь тьмяний, іржавий шматок заліза, і я розтиснула пальці, відкидаючи його подалі від себе...

Час, здавалося, зупинився — ми були самі в цій залі з проваллям у центрі, заповненим тухлою, гнилою водою.

Він, не роблячи більше жодного кроку назустріч, усе ж опинився зовсім поруч, і мою щоку обдало його сирим, липким подихом — він дихав важко, натужно, так, ніби був страшенно втомлений або виснажений.

— Де мої друзі? — слова давалися важко: губи погано слухалися, скуті памороззю. Від підошов угору по ногах піднімався холод, викликаючи оніміння. Я розуміла, що ще трохи — і не зможу зробити подих, а серце, не отримуючи підживлення, просто зупиниться.