Глава 11. Немає відданішого союзника, ніж колишній ворог

«У сагайдаку диявола немає кращої стріли для серця, ніж лагідний голос.»
(Джордж Гордон Байрон)

Джул, Розмовляючий острів, третій день Періоду Пробудження

Перша ж засідка чекала на нас буквально за рогом і була настільки безглуздою, слабкою та погано організованою, що я трохи перевела подих — те, як вправно навколо нас закрутили спіраль пастки, змушувало думати, що противник набагато розумніший, ніж здавалося.

Але два незграбних мерця, озброєні лише іклами та невгамовною ненавистю до всього живого, були настільки потішними й жалюгідними у порівнянні з усіма страховиськами, що мені вже довелося бачити, що навіть убивати їх було якось совісно.

Коли ці сопучі й гарчливі виродки висунулися з-за колони, ледь помітні у світлі єдиного смолоскипа, Рейнольд відмахнувся від них так, як відмахуються від надокучливої комахи, а Айол відточеними й упевненими рухами відокремив від тулуба все, що могло рухатися, сіпатися й становити небезпеку.

Від усієї його постаті віяло такою звіриною люттю та безжальністю, що мене пройняв озноб. Але вразило не стільки його вміння, скільки те, з яким обличчям він усе це робив — хижий оскал спотворював, змінював тонкі аристократичні риси ельфа, оголюючи його другу, орочу натуру.

— Я відчуваю попереду щось, — прошепотіла Файка, коли розтрощені супротивники перестали подавати ознаки післясмерті, і схопилася за камінчик, що висів на сиром’ятному шнурку на шиї, — воно зле, дуже голодне й якесь слизьке, чи що.

Дівчина пересмикнула плечима, з огидою переступаючи щось, що валялося на підлозі й у що зовсім не хотілося вдивлятися.

— Тут не буде нічого особливо небезпечного на початку, — подав голос Рейнольд, який увесь цей час мовчав, — ми з хлопцями часто сюди навідувалися й трохи повиводили місцеву нечисть. Та й звички їхні мені знайомі. Але те, що пролізло сюди за останні пів року, мені невідоме. Тож усім раджу бути насторожі й не піддаватися на ці примітивні хитрощі — найімовірніше, нас просто хочуть змусити розслабитися.

Справді, у його словах був сенс — наступні кілька пасток ми знешкодили відразу й граючись. Але далі просуватися ставало дедалі складніше, і хоч Рейнольд усе ще йшов упевнено, я помічала, що наш темп сповільнюється.

— Мені тут не подобається, — Сірий мало не шипів, і я бачила, як настовбурчується волосся в нього на потилиці, а по пальцях час від часу ковзають сріблясті іскри, зриваючись на підлогу й згасаючи.

Ми щойно проскочили залу з ворохливими стінами й тепер стояли буквально на роздоріжжі — у крихітній кімнатці, з якої вели чотири коридори. Сірий запалив смолоскип, закріплений на стіні, і цей живий вогонь додав трохи впевненості.

Я відчувала, що втомилася — це не була звичайна втома воїна, коли після тренування все твоє тіло наливається свинцевою важкістю і ти насилу доносиш його до ліжка, не втрачаючи при цьому здатності ясно мислити. Ні. Це починала нити виснажена настороженістю й обережністю душа, і це складно було вилікувати звичайним перепочинком. Я уважно подивилася на супутників і в кожному обличчі бачила відлуння того самого, що відчувала сама.

Айол, трохи розгубивши нахабну впевненість, нашвидкуруч правив ножі невеликим точилом. Його доглянуте й зверхнє обличчя перетинали смуги кіптяви та глибокі подряпини — слід вогняної пастки, смішної й дитячої, у яку ми ледь не потрапили саме через її показну безглуздість.

Файка, у штанях, подертих унизу, й одному черевику — її схопило незрозуміло звідки взяте коріння й спробувало відтягнути від нас, роз’єднавши, розбивши команду, — трималася рукою за свій дивний амулет і насторожено вдивлялася в темряву, намагаючись намацати Істок.

Сірий — уже без плаща, скуйовджений, вимазаний болотяною тванню й настільки смердячий тухлою рибою, що навіть сам намагався триматися від нас подалі, вочевидь страждаючи ще й від цього, а не лише від болю у вивихнутому й поспіхом вправленому коліні.

І Рейнольд — постарілий, важкий, який спирався лівою рукою на меч, розгублений і загублений.

Дуже хотілося обійняти зараз кожного, якось підбадьорити, сказати, що буквально кілька кроків — і ми біля мети. Але я розуміла — це марно, адже кожен знав: найважче попереду. Коли моєї руки обережно торкнувся Рейнольд, від несподіванки я ледь не підстрибнула на місці.

— Я не знаю, куди нам іти далі, — він сказав це якомога тихіше, але я помітила, як сіпнулося вухо Сірого, витягуючись у наш бік.

— Ти маєш на увазі, що раніше не бував у цих коридорах? — я посунулася до нього ближче, майже торкаючись ногами його колін.

— Бачиш ці знаки? — воїн показав на видряпану на стіні стрілку в трикутнику. — Такі мітки залишають хлопчаки, щоб розуміти, у яких коридорах уже були й у якому напрямку рухатися — до центру чи від центру. Це лабіринт, і, як майже всі лабіринти, він рухається по спіралі. Якщо залишати знаки — заблукати складно. Але ми проходимо повз цю стрілку вже втретє, і я можу точно сказати — її залишили не учні Храму Воїнів. Ба більше — це не те роздоріжжя, де я бачив цю мітку передостаннього разу. У тому коридорі було лише два виходи, один із яких привів нас до зали з хиткими пісками, а другий познайомив із збожеволілим корінням.

— Хочеш сказати, що нас навмисне плутають? Хтось, кому відомі звички учнів Храму? — у мене заломило у скронях від думки, що, можливо, моя здогадка правильна. — Думаєш, це витівки Кроміля?