Розділ 10. Невдача — не привід зупинятися

«Якщо ти вже вирішив діяти — не відступай, навіть якщо це призведе до загибелі»
(Ямамото Цунетомо. «Хагакуре. Приховане в листі»)

Джул, Розмовляючий острів, третій день Періоду Пробудження

Раптова атака й подальше зіткнення сталися так стрімко й несподівано, що я не встигла ані згрупуватися, ані як слід злякатися. Мене просто оглушило на кілька секунд, які здалися вічністю, і з усієї сили вдарило об землю. Такий удар міг вибити дух із будь-кого, я ж лише розбила потилицю об складені під головою руки — спрацювала звичка при будь-якому падінні насамперед захищати саме її. Заодно з’ясувалася ще одна корисна особливість мого костюма — він чудово амортизував, прийнявши весь основний удар на себе. Тож, можна сказати, я легко відбулася — дзвін у вухах, кілька саден на вилиці та ґуля, що миттєво виросла на потилиці, не рахуються.

Рейнольду пощастило значно менше, і зараз він сидів, ошелешено поводячи плечима, розгублений і приголомшений, тримаючись лівою рукою за голову. Права ж, неприродно вивернута в кисті, висіла мов нежива, а з кінчиків пальців зривалися на траву ліниві й неспішні краплі крові. На його бригандині бракувало кількох металевих пластин, вказуючи на місце основного удару, шолом же, понівечений праворуч, він зняв і відкинув до ніг як абсолютно непотрібну зараз залізяку.

Целум, який закрив нас від невидимої перепони й до останнього утримував силою свого тяжіння, лежав без руху, перебуваючи, вочевидь, у глибокому непритомному стані після пережитого магічного удару, що, судячи з усього, мав божественну природу. Його тіло час від часу здригалося від коротких судом, боки уривчасто й часто здіймалися та опадали, а крила, які ще зовсім недавно надійно тримали нас у повітрі, були широко й безживно розкинуті. І все ж надія, що дракончик виживе, мене не покидала, бо його повіки почали тремтіти, і по мені ковзнув нехай розсіяний, але цілком усвідомлений погляд золотавих очей.

Нам усім пощастило вижити, але чуття підказувало, що це лише початок тих перешкод, які доведеться подолати на шляху до Капища.

Почувши крики, принесені вітром, я озирнулася й помітила дві постаті, що стрімко наближалися до нас. Поза всяким сумнівом, це були Файка й Айол, підняті так само, як і ми, невідомою силою.

Сірий виявився швидшим і, пробігаючи повз, навіть не зупинившись, тицьнувся носом у моє коліно, а потім, повністю ігноруючи Рейнольда, поспішив до дракурга.

Файка, задихаючись від швидкого бігу, впала на коліна поруч із воїном, Айол же, навпаки, виглядав бадьорим і впевненим. Побіжно оглянувши мою голову, він обернувся й уважно вдивився в бік лісу, який недоброю громадою маячив зовсім поруч.

— Нас атакували? — я постаралася говорити якомога тихіше, але все одно в передсвітанковій тиші мій голос пролунав недоречно гучно, і я втягнула голову в плечі, ніби це могло якось приглушити вже сказане.

— Боюся, що так, — Сірий, обравши людську подобу, порався біля Целума, щось засовуючи йому до пащі й лагідно погладжуючи по закрученому рогу, — але це ще не вороги, швидше навпаки. А ось попереду, за бар’єром, нас уже чекають, і, найімовірніше, прогулянка буде складнішою, ніж ми думали.

— Але ж духи покинули ліс, принаймні нам так говорили Вчителі й Настоятель, — плюнувши на те, що нас могли почути, я сказала це нормальним голосом — явно гірше, ніж є, вже не буде.

— Вам говорили те, що ви повинні були знати — ліс порожній і більше не становить жодного інтересу для майбутніх воїнів, — буркнув Айол, і я подумки здивувалася тому, як багато відомо цим прибульцям із Тверді. — Дай вгадаю — вас тепер відправляють тренуватися на рівнини Гігантів? Та ще й радять дочекатися весни, коли почнеться період спарювання?

— Так і є, — Рейнольд заколисував перев’язану Файкою кисть, уже вправлену й неприродно розпухлу, — але звідки тобі це відомо і що це означає для нас зараз?

— Це лише означає, що в лісі з’явилася нечисть страшніша за водяниць і мерців — біси з іншого світу просочуються поодинці й, не маючи змоги подолати захисний бар’єр, зведений Ейтарі, розповзаються стежками, збиваючись у зграї, — Айол пронизав його поглядом. — А тепер щодо того, звідки мені це відомо: те, що я приплив сюди лише вчора, не зробило мене глухим і сліпим. Якби ви затрималися трохи довше в трактирі, то почули б кілька цікавих історій із життя місцевих, наляканих настільки, що вони бояться навіть дивитися в бік лісу.

— Це неможливо, — я підвелася і, підійшовши до Рейнольда, простягнула йому руку, допомагаючи встати, — розлом охороняє Кроміль, тим самим спокутуючи свою провину. Не думаю, що він дозволяє їм ось так спокійно просочуватися, ще більше погіршуючи своє й без того не найкраще становище.

— Завжди є віднорки, щілини в підлозі, забуті коридори, затоплені колодязі — будь-що. Раз пролом існує і він скуштував твоєї крові, отже, дорога відкрита, — ельф недобре осклабився й провів пальцями по руків’ях своїх метальних кинджалів; його губи беззвучно ворушилися, ніби називаючи кожен на ім’я. — Треба йти. Здається, ті, хто застряг в іншому світі, довго не протримаються.

— Чому ти так думаєш? — у мене пересохло в роті, а рук торкнувся холодний вітерець. — Ти можеш бачити те, що там відбувається?

— Я — ні, звісно! Я не Віщий, я лише розбійник, придатний хіба що для того, щоб оббирати запізнілих мандрівників, — він ковзнув по мені байдужим і лінивим поглядом, а потім подивився вгору. — А ось ці милі пташки, яких, клянуся, ще секунду тому не було, явно породження не нашого світу, і якщо вони змогли вирватися, то значить, по той бік, зовсім поруч із Джерелом, іде бій, і наші, найімовірніше, зазнають поразки.