Розділ 8. Нічого не загадуй наперед

«Від пекельної гекатомби мертвих тіл
Сам диявол здригнувся»
(Джордж Гордон Байрон)

Лайєн, АнделІя, батьківщина ельфів, день другий

Тиша тиснула на вуха, і лише рівне дихання сплячих друзів допомагало не збожеволіти остаточно в цьому острівці безпеки під зруйнованим палацом Правителів, що дедалі більше нагадував Лайєну склеп.

Поступово свідомість почала плисти, і звиклий завжди й усе контролювати ельф запанікував — це місце, безперечно дружнє, було надто чужим, надто безжиттєвим, щоб сподіватися прожити тут бодай короткий проміжок часу.

Можливо, духам, чиї безтілесні тіні зараз охороняли їхній спокій зовні, здавалося, що розумним буде максимально комфортно перебувати поруч із Джерелом, але для нього — звиклого до простору й неба над головою — кожна хвилина тягнулася, мов вічність. Хоча, можливо, так воно і було, якщо брати до уваги те, що розповів про ріку часу Аеренділь.

Перший клинок Правителів сидів спиною до нього й вдивлявся у води джерела, однак його неприродно випрямлена спина, підняті плечі, а головне — вуха, витягнуті, мов у зайця, красномовніше за все свідчили про те, що він готовий до бою, і це теж неприємно кольнуло Лайєна.

Раз той, хто бачив багато битв, поводиться так, чи не означає це, що місце, яке він так вихваляв як абсолютно безпечне, не так уже й добре захищене?

— Ти чекаєш нападу, — Лайєн не питав, він стверджував, і короткий кивок підтвердив його думку, що розслаблятися ще не час.

— Вони вже знають, що ви тут, і знають для чого, тож можуть піти на прорив, — голос Аеренділя, приглушений і тихий, проникав просто в серце, — але до цього ще не скоро, будемо сподіватися, що по той бік наші рятівники не гайтитимуть часу, адже, по суті, завдання не таке вже й складне.

— Скажеш теж, — Лайєн фиркнув, — справді, нічого складного в тому, щоб зробити неможливе!

— Усе віднедавна стало можливим, навіть наша розмова. Дізнайся ти про неї ще рік тому — вона здалася б тобі нереальною, і все ж дивись: ось ти і ось я, той, хто помер багато сотень років тому. Раджу тобі ще трохи поспати, як твої друзі — тобі знадобляться всі сили, на які здатне твоє тіло.

Аеренділь обернувся й подивився на Лайєна, і під його поглядом той обм’як та, заплющивши очі, таки віддався дрімоті.

І зовсім не здивувався, побачивши Джул — тепер їх поєднували ще й води Джерела, тож вона незмінно займала всі його думки. Надто багато зараз залежало від Мандрівниці та її рішень. Але ось що насправді здивувало Лайєна — так це те, що воїтелька була не сама. За її спиною маячіла інша дівчина, схожа на неї, мов дві половинки одного плоду, і все ж інша — тонша, жіночніша, із сіруватим кольором обличчя та очима людини, давно розчарованої в усьому. Саме такою постала Джул перед ним у той самий перший день їхньої зустрічі.

Цю другу, яку Лайєн не знав, як охарактеризувати, можна було прийняти за примару, але не страшну, а дружню — у її погляді, напівусмішці, нахилі голови не було агресії, лише турбота й уважність. Йому здалося, що обидві дівчини пов’язані між собою тонкими, невловимими, схожими на павутиння нитками, і це трохи тривожило, адже йому було незрозуміло, хто ж у цій парі веде, а хто є веденим.

Джул, ту, яку він уже досить добре знав, стояла всередині кам’яного колодязя, і його сірі стіни, що сочилися вологою, стискали її тендітну постать з усіх боків. Два, навіть на вигляд важкі, клинки, недбало стиснуті в тонких пальцях воїтельки, відблискували блакитними спалахами, що струмували по кистях дівчини вниз, до земляної підлоги. Здавалося, ніби дві змії обвивали клинки, готові будь-якої миті зірватися з лез.

Дівчина чекала спокійно, не гарячкуючи, не підбадьорюючи себе, як справжній воїн, заздалегідь готова до удару — плечі розгорнуті впівоберта, підборіддя трохи опущене, руки й ноги злегка відведені в боки, коліна ледь помітно зігнуті, пружні. Її показна недбалість могла б обдурити будь-кого, але не його — того, хто бачив надто багато смертельних сутичок і надто багато справжніх бійців.

І хоч ельф внутрішньо був готовий до появи того, хто не міг не з’явитися, все ж він проґавив момент, коли від сірої кладки відокремилася тінь і напала на дівчину, що ледь не позіхала. Він — проґавив, а вона — ні.

Нитки, що з’єднували її з двійником, ущільнилися, а сама вона ледь помітним, злитим, якимось котячим рухом, пірнувши під тушу демона руїн, яка вже стала видимою, опинившись у мертвій зоні, лівою рукою завдала чіткого, безжального, вивіреного удару в не прикритий кістяними наростами бік, збиваючи й відводячи правою рукою убік атаку.

Втрачаючи рівновагу, рогате чудовисько вчепилося в лівий клинок лише для того, щоб за секунду осісти жалюгидною купою до ніг воїтельки, окропивши її чорнильно-чорною кров’ю, що виплеснула з розпанаханого горла.

Джул схилилася над поваленим супротивником, намагаючись щось розгледіти на залитій липкою масою підлозі, а її двійник, раптом різко підвівши голову, пильно, з певним упізнаванням вдивилася в обличчя Лайєна, ніби могла його бачити. Помітивши, що він не зводить із неї погляду, вона щось закричала незнайомою ельфові мовою, вказуючи кудись йому за спину, і в цю мить світ навколо захитався, розсипаючись на частини.

Коли Лайєн прийшов до тями, він не одразу збагнув, що вже не перебуває в полоні своїх марень — підлога під ним здригалася від потужних, гулких ударів, а з невидимої в напівтемряві стелі сипалася кам’яна крихта. Аеренділь уже приводив до тями Еріку, решта членів загону сиділи з такими ж ошелешеними, як у Лайєна, обличчями, не в змозі після довгого сну зрозуміти, що відбувається.