Глава 5 Нічого не робити — найважча робота

«Найдовший шлях виявляється найкоротшим, це стосується не лише доріг. Про це варто пам’ятати завжди.»
(Ямамото Цунетомо. «Хагакуре. Приховане в листі»)

Джул, Розмовляючий острів, другий день Періоду Пробудження

Спати не хотілося — голову атакували найрізноманітніші думки, і тому, попри те що ліжко являло собою найзатишніше, вже призабуте мною комфортне гніздечко, я крутилася з боку на бік, не в змозі змусити себе забутися.

Можливо, причиною неспокою була інформація, яку нам повідала дівчина з кумедним ім’ям Файка, про ту роль, яку зіграли я і моя кров. Можливо, всьому виною виявилася небезпечна близькість Айола — попри його жалісливу розповідь про матір, я не могла йому повірити. Ельф, який багато століть промишляв грабежем і розбоєм, не міг перевиховатися, змінитися за кілька місяців. Так не буває.

Перед тим як розійтися по кімнатах, Файка сказала, що зранку нам потрібно зібратися і, поєднавши всю розрізнену інформацію, розробити спільний план визволення моїх друзів із тієї пастки, у яку вони потрапили моїми ж стараннями. Але я так і не могла зрозуміти ні того, як вони там опинилися, ні того, звідки ця дивна, насторожуюча, дівчина може щось знати.

Зрозумівши, що заснути на цій розкішній перині не зможу, я, скинувши на підлогу ковдру, лягла на дошки і, не встигнувши навіть підкласти під голову руки, одразу провалилася у світ, який здавався мені забутим, — а саме у квартиру Юлії.

Перше, що я помітила, — два нерухомих уважних ока, що пропалювали мене недовірою і настороженістю. Кіт сидів у моєму улюбленому кріслі і, задерши вгору задню лапу, застиг, мов статуя. У всій його скам’янілій фігурці життя плескалося лише у погляді, зверненому на мене.

— Не бійся, малий, — прошепотіла я, не роблячи жодних рухів, щоб не налякати його ще більше. — А де твоя господиня?

Зрозуміло, що питання було задане для годиться, і тим не менш відповідь я отримала — причому зовсім не ту, яку очікувала.

— Ну нарешті, з’явилася, — почула я за спиною байдужий голос і, обернувшись, із подивом побачила Юлію. Вона стояла у дверях, спершись плечем об одвірок, і дивилася на мене з байдужістю людини, яка у своєму житті бачила все.

— Ти мене бачиш? — слова далися з труднощами, а під шкірою пробіг цілий табун мурашок.

— Само собою, — вона смикнула плечем і скептично підняла брову. — По-твоєму, я розмовляю з порожнечею?

Я підійшла і простягнула до неї руку. Серце калатало десь у горлі, і довелося зціпити зуби, намагаючись його стримати. Дива не сталося — наші пальці, не зустрічаючи опору, пройшли одна крізь одну, і я, відступивши, глибоко вдихнула — виявляється, увесь цей час я не дихала.

Ми існували поруч, але не могли торкнутися одна одної — як два привиди, що застрягли кожна в чужій реальності. При цьому я відчувала тільце кота, який нарізав кола біля наших ніг, періодично наштовхуючись на мене.

Юля мовчки пройшла до столу і, сівши, простягнула руку в бік крісла, запрошуючи сісти. Нахилившись, я підхопила легке тільце — ніби кіт міг повернути мені рівновагу — і сіла, підібравши ноги, як робила вже не раз.

Ми мовчали — слова завмирали у мене в горлі, так і не народжуючись. Надто багато потрібно було спитати, і ці питання, перебиваючи самі себе, носилися в голові. Про що думала Юля, зрозуміти було неможливо — її непроникне обличчя відштовхувало, не підпускало. Вона вдягнула маску байдужості, і навіть очі здавалися затягнутими кришталевим щитом, що не пропускав жодної емоції.

— Ти зовсім не здивована, — мій власний голос здався чужим, і тим не менш я продовжила, поступово набуваючи впевненості. — Якби я побачила у своїй квартирі привида, мій вереск почули б на іншому кінці країни.

— Я знала, що рано чи пізно ти прийдеш, до того ж не впевнена, що ти привид, — вона знизала плечима і постукала пальцями по столу. — Це було лише питання часу. І він настав.

— Знала? Звідки? — я, подавшись уперед, схопилася рукою за горло. — Як це взагалі можливо?

Вона замість відповіді крутанулася на кріслі, підвелася і пішла на балкон. Я пішла за нею, розуміючи, що загадки цієї ночі ще навіть не починалися.

Діловито засунувши руку в купу старих, уже добряче запилених коробок, вона витягла пачку «Мальборо» і, відкривши її, дістала єдину сигарету. Глибоко вдихнула, клацнула запальничкою і жадібно затягнулася.

— Ти ж кинула, — я навіть не намагалася приховати здивування.

— Я багато чого кидала, — вона, не повертаючи голови, дивилася у вікно. — Але погані звички мають властивість повертатися.

— На жаль? — закінчила я за неї.

— Не завжди. Іноді й на щастя, — кинувши на мене насмішкуватий погляд через скло, вона зробила ще одну затяжку.

Я дивилася у вікно на нічне місто.

Підсвічене ліхтарями і мерехтливими опівнічними вогниками тих, кому не спиться, воно відпочивало від денної метушні, час від часу здригаючись поодинокими машинами, які поспіхом везли своїх запізнілих пасажирів додому — у теплий душ і затишне ліжко. До нічного кіоску розхитаною ходою підійшов самотній перехожий, вочевидь, за добавкою, і я посміхнулася — згадалося: скільки не бери, а все одно ще раз іти доведеться.