Розділ 3 Невипадкові випадковості

«Будь вірний поточній думці і не відволікайся. Замість того щоб виснажувати себе багатьма думками, слідуй одній, але дозволяй їй змінюватися від миті до миті.»
(Ямамото Цунетомо. «Хагакуре. Приховане в листі»)

Джул, Розмовляючий острів, Перший день Періоду Пробудження

Гул голосів, що стих при нашій появі, одразу ж відновився з, як мені здалося, утричі більшою силою, і я почала озиратися, ошелешена тим, наскільки тут було багатолюдно. Легке відчуття дежавю, що охопило мене перед тим, як зайти всередину, миттєво зникло — це місце навіть віддалено не було схоже на той трактир, куди привів мене Лайен у перший день мого перебування в цьому світі.

Усе було заповнене святково вдягненими людьми, які досхочу пили й їли, не забуваючи весело перегукуватися, намагаючись перекричати один одного. Ми пройшли в кут, до єдиного, дивом не зайнятого столу, і до нас одразу ж підійшла молоденька, веснянкувата дівчина — подавальниця. Прийнявши нехитре замовлення, вона одразу ж жваво, як козочка, поскакала до наступного столу, а я, зголодніла наче вовк, почала озиратися, прагнучи розглянути все детальніше.

Усередині було хоч і не багато, зате добротно й охайно — помітно, що дерево для облицювання брали найкраще, таке ж, як і для виготовлення столів і лавок. Підлога, вкрита свіжою тирсою, випромінювала ніжний смолистий аромат, що підкреслював апетитний запах смаженої риби й запечених на відкритому вогні овочів.

Містяни не виявляли жодної агресії — було помітно, що вони отримують справжнє задоволення і від їжі, і від пиття, і від товариства одне одного.

— Слухай, — я нахилилася до Рейнольда, — я помітила одну річ: усе тут зроблено добротно, на віки, і видно, що гроші в місцевих жителів водяться. Але звідки? Адже всередині острова торгівлі не може бути такої, щоб розбагатіти? Я помітила, яку суму ти віддав авансом за нашу вечерю, — і вона немаленька. У чому справа?

— Вони й не торгують між собою, — так само трохи знизивши голос, відгукнувся воїн. — Є значно небезпечніше й прибутковіше заняття. Тобі ж відомо про арахнідів?

При згадці про цю жахливу істоту з шістьма лапами в мене почало поколювати в кінчиках пальців, а пам’ять услужливо підкинула образ огидно клацаючих жвал, і я буквально знову відчула сморід зеленої крові, що виплеснулася на мене з розпоротого горла павучихи.

— Звісно, мені про них відомо, — плечі ледь сіпнулися. — Огидні створіння, як і майже все нерозумне в цьому світі.

— Ну, це ти даремно, — протягнув Рейнольд. — Я впевнений, що ми для них не менш огидні й небезпечні. Вони, звісно, водяться на Тверді, але там їх катастрофічно мало, і всілякі мисливці за унікальною здобиччю майже повністю їх винищили. Щоб убезпечити себе, тамтешні арахніди навчилися телепортації, що, зрозуміло, ускладнює завдання тим, хто хоче швидко розбагатіти. Їхні кігті, кров та інші частини високо цінуються на ринку саме через рідкість і високу міцність. Клинок, створений із кігтів арахніди, практично вічний і, якщо його правильно викувати, не втрачає гостроти і не знає, що таке іржа, навіть якщо пролежить сотні років під водою або в болоті.

— Так, я це знаю, мені розповідали, — його лекція починала втомлювати, хоча уточнення щодо телепортації багато що пояснило. — Один із тих, хто супроводжував мене сюди, і є той самий мисливець на арахнідів.

— Ах ось як, — Рейнольд відпив із кухля й продовжив огидно солодкавим тоном, — отже, він якраз із тих, завдяки кому місцеві жителі можуть дозволити собі не працювати й жити від сезону до сезону.

— Поясни, — подана нам риба випромінювала такий дивовижний аромат і мала таку засмажену, хрустку скоринку, що я накинулася на їжу з апетитом трьох здоровенних чоловіків, а не витонченої дівчини. Здається, я навіть почала чавкати й прицмокувати, зовсім не соромлячись оточуючих.

— У сезон парування кігті арахнід набувають особливої міцності, — Рейнольд дивився на мене з усмішкою і, підсунувши склянку, налив у неї з пузатого глечика чогось бурштинового й такого, що пахло ягодами. — На-но, спробуй пінника — такого ти ніде не вип’єш.

О так, це було смачно й освіжаюче. Попри те що напій явно не був хмільним, один ковток повернув мені радість буття і розфарбував і без того строкате оточення в ще яскравіші барви.

— Невже ти хочеш сказати, — я облизала пальці найневихованішим чином і втупилася в нього, — що місцеві жителі їздять на материк, щоб полювати на павуків?

— Ні, звісно, — Рейнольд засміявся, почувши моє безглузде припущення. — На острові найбільша популяція арахнідів у світі, і те, що їх періодично проріджують, ніяк на ній не позначається. А враховуючи, що щороку ситуація з нечистю лише загострюється, потреба в зброї та спорядженні актуальна як ніколи. Усього один сезон активного полювання — і все місто може жити на ці гроші весь наступний рік, ні про що не турбуючись.

Я слухала його, підперши щоку долонею, і про себе дивувалася підприємливості цих людей — хто б міг подумати, як спритно вони пристосували собі на благо те, що спрямоване на їхнє ж знищення.

— І де ж вони водяться? — мою увагу привернув шум біля вхідних дверей: здається, завітали нові відвідувачі.

— Хочеш згадати минуле? — Рейнольд теж подивився в той бік. — Їх можна зустріти на Рівнинах Гігантів. Якщо захочеш, ми вирушимо туди, але пізніше, коли мине сезон дощів.

— Звісно, хочу! — від радості, що нарешті почнуться хоч якісь пригоди, голос прозвучав трохи голосніше, ніж слід було, і довкола знову на мить стихли.