Глава 2 Ніщо не радує так, як повернення додому

«Спогад про пережите щастя — вже не щастя, спогад про пережитий біль — це все ще біль.»
(Джордж Гордон Байрон)

Лайен, АнделІя, день перший

Мерзенне відчуття теплої, огидної плівки на обличчі виводило Лайена з себе. Ще толком не прокинувшись, він провів долонею, намагаючись позбутися неприємного відчуття, але марно, здавалося, саме повітря складається з крихітних бульбашок вологи, що проникає повсюди.
Це переміщення не було схоже ні на одне з тих, що доводилось переживати раніше — довгим, тягучим; ельфові здавалося, що він провалюється в гору перепрілого листя, яке накриває з головою і душить. Дивний телепорт. І місце, куди вони потрапили, — дивне.
Коли він усе ж відкрив очі й спробував озирнутися, перше, що побачив, — ніщо. Абсолютне, безкрає ніщо, приховане нерівномірними смугами туману, а ще — волога, що проникає в самі думки.
Підвівшись на ліктях, ельф очманіло повів головою, намагаючись збагнути, куди їх перемістило. Думати про те, як Ньерду це вдалося, не маючи ні сувоїв, ні телепортаційних каменів, не хотілося — для цього буде інше місце і інший час.
Туман тим часом опускався, являючи силуети його супутників, і, перерахувавши їх, ельф із полегшенням перевів дух — усі були на місці, тільки дивно нерухомі, безжиттєві. Найближче до нього лежав Ньерд, і, анітрохи не дбаючи про пристойності, ельф ткнув його носком чобота в ногу — зрештою, саме він переніс їх сюди, у це дивне, жодного разу ще не бачене Лайеном місце.
Кілька хвилин нічого не відбувалося — кочівник, як і раніше, був нерухомий, і в душу ельфа заповз огидний черв’ячок відчаю: невже вижити вдалося лише йому? Але після кількох більш наполегливих поштовхів людина нарешті подала ознаки життя — з’явилося пришвидшене дихання, повіки затремтіли, а права рука схопилася за ремінь з того боку, де зазвичай знаходяться піхви.
— Підімайся, — в абсолютній тиші власний голос здався Лайену чужим. — Не знаю ще, як тобі це вдалося, але ти закинув нас туди, де я ще, як мені здається, ніколи не був.
Кочівник невпевнено сів, тримаючись руками за голову, і подивився на ельфа диким, божевільним поглядом.
— Я? Закинув? Як? — його уривчасті запитання звучали перестуком камінців, і, почувши цей голос, заворушилися інші члени команди.
— Ще не знаю, але, здається, це не найголовніше питання, — протягнув Лайен, піднімаючись на ноги й озираючись.
На перший погляд їх занесло кудись на рівнину: принаймні, відступаючи, туман відкривав рівну поверхню під ногами, без найменших ознак рослинності — сіру, похмуру, спечену в єдину кірку. Над головою висіло таке ж попелясте небо, без птахів і хмар, що випромінювало ту саму вологу, яка вже повністю просочила одяг і заповзла під шкіру. Здавалося, усе навколо ельфа плаче від нестерпного горя, пережитого зовсім недавно.
Незважаючи на те що він абсолютно точно розумів, що ніколи не був тут раніше, дивне відчуття впізнавання раптом накрило Лайена, і він, махнувши рукою Ньерду, пішов уперед, туди, де на зламі горизонту йому привидівся рух.
За спиною чулися невдоволені перешіптування, кілька разів його гукнув Гаарн, але ельф, не зупиняючись, ішов туди, звідки раптом відчув відгук — здавалося, його кликали, манили, і він, хоч і усвідомлював, що це може бути пастка, усе ж ішов.

Тьмяне сонце миттєво висушило принесену туманом вологу, а під ногами почало хрустіти, і, опустившись на коліна, Лайен із жахом і здриганням побачив дрібні, тонкі, опалені жаром кісточки, які могли належати як дрібним тваринам, так і птахам.

Знову підвівшись і обтрусивши коліна, він нарешті озирнувся. Усі вони йшли за ним — розгублені й здивовані. Мілларга з жахом дивилася на те, що лежало під їхніми ногами, Еріка тулилася до дядька, Ньерд дивився назад, у той бік, звідки вони пішли, а орк, схрестивши на грудях руки, навпаки — свердлив поглядом те, що тепер уже можна було розгледіти, а саме — обриси руїн, таких же обвуглених і мовчазних.

— Не подобається мені тут, — висловив за всіх спільну думку гном, — як на кладовищі або в склепі.
— На кладовищі більше життя, — глухо відгукнувся орк, — тут немає нічого і нікого, окрім нас, на багато-багато кроків навколо. Я намагаюся відчути хоч відгомін, хоч биття — але не можу. Я не знаю, де ми, але якби мене запитали, я б відповів: ми не в нашому світі.

— Ти, зелений, говори та не заговорюйся, — раптом осідлав свого улюбленого крува-сперечальника Гаарн. — Де ж нам іще бути, як не в себе? Видно, не всі ще куточки світу нам відомі — от і прилетіли туди, куди ноги не ступали.

— Я думаю, він правий, — Лайен не впізнавав власного голосу, але натомість із зростаючим жахом почав вдивлятися в руїни. Незважаючи на те що щось — або хтось — повністю знищив те, що раніше було палацом Вищих, цю архітектуру неможливо було сплутати ні з чим іншим.

Притихлі, насторожені, вони пробиралися далі, ступаючи обережно і тихо, без кінця дивлячись собі під ноги. Поступово щільний, утрамбований ґрунт змінювався пухким, злежаним попелом, у якому вже можна було розгледіти значно більші кістки, що розсипалися при найменшому коливанні повітря. До руїн вони підходили, потопаючи в попелі по щиколотки, піднімаючи хмарки сіруватого пилу, що осідав на обличчях і губах гіркою сажею.

Лайен завмирав від думки, по чиїх останках їм доводиться йти, і, нарешті, коли від попелу нікуди було подітися, напівголосом наказав закрити обличчя тканиною. Так і брели — мовчки, задумливо, уважно дивлячись під ноги і, вочевидь, саме тому пропустили атаку.

Їх, вочевидь, засікли в самий момент переходу і вичікували, намагаючись прочитати противника, зрозуміти, на що він здатний. А це говорило лише про одне — тутешні монстри не бездумні машини для сліпого знищення, ні.