Глава 1 Нічого не відбувається просто так

 «Чого тільки не досягла би людина, якби вона

не прагнула у всьому наслідувати інших!»
(Ямамото Цунетомо. «Хагакуре. Приховане у листях»)

Джул. Перший день Періоду Пробудження

— Ти знову кричала, — Рейнольд допоміг мені підвестися і підніс до губ чашку. — Знову той самий сон?

Я, мовчки кивнувши, випила воду і, відштовхнувши його руку, сіла на ліжку. Ось уже шість місяців кожен ранок починався однаково — я прокидалася від власного крику, а він незмінно опинявся поруч, заспокоюючи і повертаючи відчуття реальності.

Відтоді як в Ельфійських руїнах часткою моєї душі заволодів Неназваний, я почала плутатися — де правда, а де морок, примарення. Настоятель пов’язував це зі спробами демона підкорити мою душу або ж звести мене з розуму. І, здається, йому це вдавалося.

— Чим тобі допомогти? — це запитання він так само ставив щоранку.

І знову, як завжди, я, нічого не відповівши, підійшла до вікна. Природа прокидалася після зимової сплячки, і птахи неквапливо кружляли над мертвою громадою Лісу Падших.

З того самого ранку, як ми з Кромилем пройшлися мечем через нього, ваблені покликом Неназваного, ніхто з розумних не смів турбувати осиротілі хащі й зарості. Ті духи і феї, що залишилися живими, перемістилися далі — на Рівнини Гігантів, ближче до Хребта Перелому, що своїми скелями стікав в Море Бур.

І не було жодної хвилини, щоб я, змучена сумлінням, не прокручувала знову і знову в голові всі події, що передували цьому. Надто поглинута минулим, щоб дивитися в майбутнє; надто прикрита спиною ельфа, щоб приймати самостійні рішення; надто слабка, щоб усвідомити власну силу.

— Він досі там? — не уточнюючи, кого саме маю на увазі, я махнула рукою в бік лісу і відійшла від вікна — час було братися до щоденної рутини.

— Так, звісно, куди ж він дінеться. Віднині він — воротар Тіні, замкнений у тому вигляді, якого набула його душа в той момент, коли він добровільно зрадив богів і пішов у служіння демону, — Рейнольд, подавши мені шмат тканини, що замінював рушник, відвернувся, аби не бентежити.

— Скажи, чому мені дозволили залишитися? Чому не вигнали? Адже саме мої дії поставили під загрозу всіх, хто мешкає на острові… навіть більше — з того, що вдалося підслухати, на кону стояло саме існування вашого світу, — я поспіхом застебнула куртку і заплела, поки що коротеньку, косичку. — Не розумію.

— Тут і розуміти нічого: тобою керували, тебе вели, напевно, від самого першого дня. І це — провал самого Настоятеля. Він не сприйняв серйозно те, які сили можуть прокинутися, і дозволив іти на самоплив тому, за чим слід було стежити пильніше. Дав відволікти себе дрібними пакостями, на кшталт прориву водяниць або…

— Або смерті Нардіса? — я не могла зрозуміти, говорить він це серйозно чи ж невесело жартує.

— Так. Смерті Нардіса — без сумніву, це трагедія, але вона тьмяніє на тлі того, яка пухлина визріла зовсім поруч, — Рейнольд дивився надто серйозно, щоб і далі сумніватися в його словах.

— Вважаєш, що всього цього можна було б уникнути? — я взулася і вийшла слідом за ним у коридор. — Цих непотрібних смертей і втрат серед наших?

— Не має значення, що я думаю, — те, що сталося, вже сталося, і нічого не виправити, — Рейнольд притулився головою до стіни, ніби остуджуючи палаючий лоб об кам’яну кладку. — Просто відтепер особисто мені потрібно докласти максимальних зусиль, щоб якомога швидше завершити навчання і повернутися до родини. Я хвилююся за них, адже окрім мене їх захистити нікому.

— Але ж він пішов, — я обережно торкнулася пальцями його рукава. — Демон покинув цей світ і, можливо, не повернеться.

— Він ослаб — це очевидно. Але ти й справді настільки наївна, щоб припускати, що він так просто, без бою, залишить ідею поневолити нас? — Рейнольд з незрозумілою мені тугою подивився вперед. — Нам потрібно готуватися до найгіршого, бо те, з чим довелося зіткнутися, — дрібниці порівняно з тим, що буде далі. Він накопичував сили, щоб пробити бар’єр, тому й був таким слабким під час зустрічі з тобою. До того ж він зробив ставку і програв її. Більше він подібних прорахунків не допустить — демон хитрий, жадібний і розумний, а ще здатний навчатися. Тож не будемо гаяти час і підемо нарешті тренуватися. Особисто я не хочу знайомитися з невдоволенням Гайдиса, якщо запізнимося на шикування, — з цими словами він, рішуче схопивши мене за руку, потягнув на вулицю.

Під час ранкової розминки мене, як і раніше, не відпускали думки про Кромиля і про те, як по-різному вчинили з нами: мені — повне прощення, йому — вигнання. І якби ж просто вигнання — ні. Після того як той, хто видавав себе за Лайена, зник, ведучи за собою залишки своєї свити, у величезній порожній залі залишилися лише воїни, Кромиль (те, на що його перетворило закляття) і Ейтарі, яка прийшла, за її словами, одразу, щойно впав захисний полог. Саме вона звела стіну, що відрізала нас від зрадника, назавжди залишивши його стерегти Істок, обдарувавши водночас і прокляттям, і милістю. Його не вбили, але й свободи не дали.