Світі прокинулася від велосипедного дзвоника на вулиці. За вікном починало світати.
– Дивний час для катання на велосипеді, – спросоння промовила вона.
Сон на гостьовому дивані виявився на диво міцним.
– Люку, ти вдома?
Ніхто не відповів. Перед собою на журнальному столі Світі помітила металевий піднос зі стаканом свіжого апельсинового соку і тарілкою, накритою серветкою. Поруч лежала записка.
Смачного, ластівко. Сьогоднішній ранок в Еміратах тебе порадує соковитими креветками. Щойно з печі місцевого рибного ринку. Тобі знадобляться сили. З'їж усе до останньої крихти. Чекай на мене вдома.
– «Чекай на мене вдома…» – Світі повільно повторила останню фразу. – Зрозуміло, віддала планшет і тепер сиди вдома. Як би не так! Мої друзі, напевно, місця собі не знаходять від хвилювання. Вони навіть не знають, що зі мною і де я.
Світі впевнено дістала з кишені джинсів запальничку і мовчки спалила записку на чужій тарілці в чужій квартирі невідомого їй індійця.
– А сніданок я візьму з собою!
З цими словами вона висипала величезну порцію креветок у паперовий пакет, мельком оглянула кімнату і вискочила на ранкову вулицю мовчазного Дубаю. За кілька хвилин таксі мчало до сусіднього емірату.