Світі не могла затягувати з секретним посланням Люка. Йти від станції метро довелося багато, на зупинки не було часу. Відставши від усіх, вона швиденько дістала з сумки пачку крекерів і нащупала всередині поліетиленовий пакетик із чимось твердим.
– Якщо ти хотіла сама їх з'їсти, так би і сказала, я б не образився, – вміння Макса бути непомітним завжди допомагало в їхній роботі.
Світі довіряла йому, але це був секрет Люка, не її. Вона швидко стиснула пакетик у кулак і так само миттєво вручила повну пачку крекерів Максу.
– Світі, мене не обдуриш. Я бачу, що ти від мене щось приховуєш, але я зараз зроблю вигляд, що нічого не помічаю. Якщо ти не можеш мені сказати, значить мені не треба цього знати. Але, будь ласкава, пам'ятай – я на твоєму боці і завжди поруч.
– Я знаю, – впевнено відповіла Світі. – Ми прийшли.
У холі «Дубай-Молу» зібралися сотні репортерів з усіх куточків світу. По черзі вони реєструвались і отримували електронні браслети. Далі всі зникали за подвійними дверима.