Глава 5

Після від’їзду Люка Світі не бачила Тіма майже шість років. Тоді він був хлопчиною, який грався лише зі своїми динозаврами. Сьогодні поруч із нею сиділа та сама дитина, але ігри дещо змінилися. Вона зловила себе на думці, що сучасні діти швидко втрачають дитинство.

Тім був дуже схожий на свого брата. Такий же русявий колір волосся, живі сірі очі на блідому обличчі, якому б не завадило трохи сонця. Не вистачало Тіму лише братової усмішки. Мабуть, нелегко йому було, коли Люк переїхав до Нью-Йорка.

Янош за кермом наспівував пісеньку про мохіто, як раптом Тім вигукнув:

– Зупиніться, будь ласка, зупиніться!

Янош загальмував. Друзі подивилися вперед, намагаючись зрозуміти, що так налякало хлопця. На відстані ста метрів від них, біля дому Тіма, стояв білий джип.

– Що будемо робити? – спитала Янтарія.

– Почекайте, – Світі нахмурила брови, – я перевірю, хто це.

Не встигла вона відчинити двері, як із дому вийшли двоє молодих чоловіків у темно-сірих костюмах. На їхніх обличчях не було жодної емоції. Вони мовчки сіли в джип і поїхали геть. Тім вискочив із машини і щосили помчав додому.

– Тіме, почекай, Тіме! – крикнув Макс і побіг наздогнати хлопця.

Янош завів двигун, машина блискавично зірвалася з місця і через мить опинилася біля двоповерхового будинку Тіма. Двері головного входу були відчинені. Світі забігла всередину, за нею поспішала Янтарія. Янош залишився в машині один.

– Тіме! Максе! Ви тут? – гучно покликала Світі, але ніхто не відповів.

Дівчата стояли на порозі вітальні. Янтарія починала нервувати, а Світі намагалася тверезо оцінити ситуацію. На перший погляд уся оселя була в порядку.

Світі хотіла вже йти до сходів, як до будинку зайшов Макс. За його спиною ховався Тім.

– Ти як? – спитала Світі.

– Я побоявся заходити додому, – великі сірі очі Тіма перелякано дивилися на неї.

– Він сховався за деревом, – Макс ніжно стиснув руку свого нового друга.

– Знаєш тих двох? – поцікавилася Янтарія.

– Ні, – Тім похитав головою.

Світі зробила два кроки в бік Тіма, як раптом посеред кімнати з'явилася голограма дівчини азіатської зовнішності в блакитній сукні. Вона була невеличкого зросту з рожевим волоссям. Світло від дівчини розлилося по шокованих обличчях друзів.

Голограма заговорила:

– Шановний пане Тіме, якщо Ви чуєте це оповіщення, то наші співробітники не застали Вас вдома. Корпорація «Технології Майбутнього» просить вибачення за такий спосіб залишити повідомлення. Ми знаємо, що пан Люк передав Вам важливий для нашої корпорації предмет. Ми просимо повернути його. Сподіваємося на співпрацю і запрошуємо Вас провести весняні канікули в дитячому таборі корпорації «Технології Майбутнього». Квитки на літак знаходяться у верхній шухляді комода. В аеропорту Вас зустріне наша людина. Гарного відпочинку!

Після цього голограма миттєво зникла. Повисла довга пауза. У кімнату зайшов Янош.

– Яноше, де ти був? Ти тут таке пропустив! – Янтарія розвела руками.

– Мені знову батько телефонував, я не міг не відповісти. А що я пропустив?

– Спробую ще раз увімкнути, – Макс спустився на одне коліно до невеличкого предмета на підлозі.

– Що ввімкнути? – спитав Янош.

– Повідомлення, – відповіла Світі. – Керівництво Люка шле «вітання».

Світі обернулася до Тіма.

– Люк повинен повернути ті електромагнітні датчики?

– Я не знаю, я лише повинен віддати їх тобі. Але головне – планшет.

– Добре, друже, веди мене до нього.

– Планшет у моїй кімнаті нагорі. Пішли.

Тім почав підніматися сходами, як голограма знову спрацювала. Дівчина з рожевим волоссям заговорила своїм мелодійним голосом: «Шановний пане Тіме...». Вона монотонно декларувала свій текст. Макс не втримався і почав водити рукою крізь голограму. Та відповіла йому лише блакитним мерехтінням.

– Люк у них нічого не крав, – сказав Тім, не звертаючи більше на голограму уваги.

– То ти знаєш, що їм потрібно, правда? – спитала Світі.

– Правда, але ця інформація цілком секретна.