51

–А це Світі, – після довгих теплих обіймів промовляє Алекс.

Жінка переводить погляд на мене, дивиться зацікавлено, але помічаю дивну ніжність в її очах. В серці, ніби хто голочку загнав, – щось коле. Ніяковію. А ще чогось занадто вимучено усміхаюся, киваю, як ідіотка, і кажу:

– Доброго ранку!

Хоча вже не ранок. І взагалі він не добрий. «Це моя роль. Це моя роль.» – вмовляю себе повірити у ці слова. Здається, мама Алекса й не помічає моєї придуркуватої поведінки. Ласкаво усміхається, бере мої обидві руки (доводиться відпустити хлопця) і промовляє:

– А я – Марина Михайлівна. Але можна просто Марина.

–Світлана. Але можна просто Світі, – видаю не подумавши. Вони обоє починають сміятись. Не зле, проте я знову ніяковію. От і познайомились...

Марина запрошує нас в будинок. У ньому гарно. Дорогі шпалери й вишукані меблі. Жінка хвалиться, що завдяки Алексу цей дім став таким прекрасним. Вона пригощає нас смачними стравами, а ще мало не змушує випити домашнього малинового вина, яке п'янить мене миттєво. Проте так само миттєво цей хміль зникає.

Вони постійно про щось розмовляють, а я лиш час від часу киваю, або відповідаю на запитання Марини, які змушують мене ніяковіти.

–А як давно ви разом?

–Ммм... Не дуже... Менш як місяць...

–А які плани на майбутнє?

–Еее... Не знаю...

І все в такому ключі. Чомусь жінка вирішила, що запитувати потрібно у мене.

–Ну, мам! Годі! Ти її бентежиш! – хлопець насуплює свої ідеальні брови, вирішивши заступитись за мене. Зараз він зовсім не схожий на того секс-символа, яким є на сцені. Звичайний хлопець, трішки вередливий поряд з мамою. А ще простий. Здається, тільки зараз я це повністю усвідомлюю. Він хороший простий хлопець, аж ніяк не скандальний Алекс Рікс. Він – Олексійчик.

–Гаразд, не буду... – відповідає жінка засмучено і мені стає шкода її.

Трохи пізніше Алекс йде у двір на прохання Марини,  ми залишаємось удвох. Знову ніяковію. Моє слово дня – ніяково.

Вона проводжає Алекса поглядом і говорить:

– Це зараз він ідеальний син, а як був підлітком, я з ним не могла справитись. Постійно встрявав у щось.

Марина відкриває невеличку шафу світлого кольору й дістає звідти великий альбом. Запрошує мене на диван і продовжує розповідати:

– Коли помер Саша, його батько, стало важко. Нормальної роботи в селі не було, та й зараз немає. А їсти потрібно. От і доводилось їздити до міста, а Олексійчика залишати самого на себе. Це наш тато, Олександр Назарович Титаренко, – показує старе фото молодого чоловіка у військовій формі. Тепер розумію звідки в співака такий гарний колір очей – від тата.

– Ми одружились одразу ж після того, як він з армії вернувся, а потім і синочок родився, дуже скоро.

Розглядаю фотографії з молодими батьками хлопця, їхнім весіллям, маленьким скривленим Алексом, потім уже старшим, років семи, усміхненим. Після них одразу ж світлини підлітка з кудлатим волоссям до плеча і хитрою звабливою посмішкою, яка вже тоді була неймовірно чарівною.

–Він не хотів фотографуватись тривалий час, – пояснює відсутність знімків жінка, – він багато чого не хотів. Музика допомогла йому віднайти себе, Олексійчик заспокоївся і став Алексом. Хоча й не відразу. Ти знаєш, що в нього була зіркова хвороба?

Хитаю головою та продовжую уважно слухати жінку.

–Щоправда, недовго. Тоді він трішки... загуляв з новими знайомими. Алла, дівчина з нашого села, з якою він зустрічався, вже тоді хотіла його покинути, але він вчасно схаменувся. Він дуже боїться втрат...

Жінка змахує сльозинку, що стікає щокою, і всміхнено продовжує розповідати про свого сина. А в моїй голові пролітає думка. Вона так швидко промайнула, що я навіть не встигла нічого усвідомити, зрозуміти її. Але відчуття чогось неправильного залишилось. Ніби я не можу спіймати те, що лежить на поверхні. Воно вислизає від мене, втікає...

Зовсім скоро вертається Алекс і скаржиться на те, що доводиться працювати руками й що краще б він провів концерт, ніж носив щось важче. А Марина відповідає йому, що більше нікому, адже в неї є лише один син. Алекс зітхає.

Ми ще довго розмовляємо про життя та його хитросплетіння. А ввечері співак все ж тягне мене до річки. Саме тягне, буквально за руку, адже його мама проводжає нас, а я не дуже хочу йти. Хоча час, проведений з хлопцем, для мене як мед. Приємний, солодкий і хочеться ще. Завжди мало.

Алекс відпускає мою руку щойно ми зникаємо з поля зору його мами. Неприємно та боляче усвідомлювати, що це все ілюзія. Наші почуття несправжні. Звісно, мені хотілося б, щоб він не відпускав мене. Але не так. Не вдаючи.

Алекс

Не хочеться її відпускати. Тобто руку. Ці тоненькі ніжні пальчики, які з легкістю прощаються з моєю долонею. Я б міг сказати, що це боляче, проте не буду. Рано робити невтішні висновки. Поки Цукерочка поряд – я вірю в те, що все вийде, потрібно лиш зачекати.

Коли Світі хтось телефонує, я не надаю цьому значення. Мало хто моїй Цукерочці може дзвонити. Але коли вона називає співбесідника Марком – хочеться знову вихопити її телефон та послати до біса цього дурня. Стримуюсь. Ми з ним ще обов'язково щиро потеревенимо. Світі дуже швидко закінчує розмову, робить глибокий вдих, потім повільний видих і далі поводить себе, ніби нічого й не трапилось.

Приходимо до річки й спогади вриваються в серце. Згадую, як стрибали з друзями з дерев'яного містка, що видніється неподалік. Як грали у піжмурки, проте мене ніколи не могли знайти – я мав потаємне місце. Як майже щовечора сидів та ловив рибу, щоб мама після роботи похвалила мене. Як вперше зрозумів, що всі друзі мене поважають та вважають своїм вожаком. Тоді я дізнався, хто такий «альфа», – мама розповіла, коли я з нею поділився своїм спостереженням.

–Знайомся, Світі, це моя подруга дитинства, – маю на увазі річку.

–Гарна, – відповідає дівчина та сідає на траві. Я даю їй ковдру, бо земля ще не достатньо прогрілась, щоб сидіти на ній.

–Я ніколи не займалась риболовлею, – каже дівчина, дивлячись на темну воду.

–Я тебе навчу, – усміхаюсь, проте вона на мене не дивиться. Розмотую вудки й дістаю черв'яки. Дівчина починає спостерігати за тим, що я роблю.

–Тільки не кажи, що ти братимеш це руками... – говорить перелякано. Її очі округлюються від здивування чи, можливо, страху.

–Так, я ще й натягатиму їх на гачок, – байдуже відповідаю. Вона відвертається, а я тихо сміюсь. Весело бачити її такою спантеличеною.

Згодом Світі трішки звикає і ми сидимо тихо розмовляючи. Цукерочка більше дивиться на мене ніж на поплавок, тому постійно ловить ґав, а не рибу. Вона її боїться ще більше, ніж черв'яків, тому, кінець кінцем, я вирішую просто помилуватись заходом сонця та її усмішкою.

–Ти обіцяв мені розповісти про це все... – нагадує дівчина, показуючи рукою на нас. Вона дістає цигарки, щоб палити.

–Не потрібно, будь ласка, – прошу жадібно, – мама не визнає дівчат, які палять. Відчує дим і ти їй не сподобаєшся.

Лукавлю. Моя мама абсолютно спокійно до цього ставиться. Просто не хочу, щоб Цукерочка себе труїла. Соромно через брехню, вона мене душить, але хай краще так...

Дівчина важко зітхає, проте ховає цигарки до кишені.

–Розповідай! – уже вимагає.

І я зізнаюся, що не хотів засмучувати маму, коли нас спіймали у парку та виклали відео в інтернет. Каюсь, що не розповів одразу, адже боявся, що Світі втече. А ще розказую про те, як мама фанатично хоче, щоб я був щасливим. Щоправда, про внуків лиш змовчую.

–А чому твоя мама сама? Чому не вийшла заміж вдруге? – цікавиться дівчина.

–Вона хотіла, у неї навіть був чоловік, – проводжу рукою по обличчі, згадуючи свою дику юність, – але я їй сказав, що тато не зрадив би ніколи... Тоді я востаннє причинив їй біль своїми словами...

Дівчина змінює тему, ніби розуміє, що вона для мене надто болюча.

Розмова заходить про стосунки й Цукерочка зізнається, що моя мама трохи розповідала їй про Аллу.

–Як ви розійшлися? – запитує Світі. Безумовно, це запитання її мучить давно.

–Вона просто пішла від мене. Однієї ночі я вернувся до Києва, а у квартирі, яку я знімав для неї, було пусто. Вона залишила записку, що її почуття зникли, що більше не кохає мене...

–Ти її досі любиш? – питає Цукерочка якось сумно.

–Ненависті я до неї не відчуваю. Залишились приємні почуття, проте це не кохання. Швидше всього ностальгія за тими роками.

Далі сидимо мовчки. Світі нервує, тому що їй хочеться палити, це помітно по тому, як вона час від часу дістає запальничку і крутить її в руках, наче спінер. Можливо, дівчина мені не повірила щодо Алли.

–Ходім, уже геть темно, – кажу, піднімаючись на ноги. Подаю руку Світі, щоб допомогти встати.

Вдома мама чекає з вечерею та розповідями про моє дитинство. Слова «Ну, мам!» звучать занадто часто. Дорослий чоловік, а ніяковію, ніби мені дванадцять. Хоча навіть тоді мені було простіше.

Перед сном мама тихо запитує мене, чи стелити нам разом. Хитаю головою, стиснувши губи, та відводжу погляд убік. Соромно за свою брехню, проте я зроблю все, щоб вона стала правдою.

Довго не можу заснути через сумління. Та і як тут заснеш, коли Світі так близько, за стіною. Чую, що вона теж не спить. Встає з ліжка та тихесенько, здається, навшпиньки пробирається до виходу з дому. Дорогою зачіплюється за килимок у вітальні та виходить, тихо клацнувши дверима. А я вистрибую в одних шортах з вікна, оббігаю тихо будинок і перехоплюю її біля хвіртки, загородивши дорогу.

–Налякав! – підстрибує дівчина й цигарки випадають у неї з рук. Моє серце від адреналіну б'ється пришвидшено.

–Вибач... – усміхаюсь та важко дихаю.

Підіймаю пачку, проте не віддаю. Дивлюсь в її обличчя, але емоцій розгледіти не можу – занадто темно.