49

Це запитання мене настільки ошелешує, що я не стримую сліз. Очі наповнюються ними. І я тікаю геть. Щоправда, це «геть» виявляється темним закутком, без світла та людей. Плачу, вивільнюючи всі емоції, які отримала за сьогоднішній короткий день. Сльози течуть, змиваючи косметику, але мені байдуже. Байдуже на все. Хочеться кричати вголос від болю. Зараз навіть гірше, ніж тоді, коли він цілував ту оголену дівицю. Навіть не знаю від чого більше болить – слів Андрія чи того, що Алекс кохає іншу...

Обпираюся лобом на холодну стіну. Зараз, як ніколи, потрібна підтримка. Дістаю телефон і дзвоню Каті.

–Алло...

–Він написав пісню для колишньої... – схлипую, втискаючись ще дужче в стіну.

Через тридцять хвилин ридань, розмов про несправедливість, невзаємне кохання та менеджера-козла, я все ж вибираюся з глухого закутка, щоб привести себе в порядок. Намагаюся непомітно прослизнути до вбиральні, проте мене помічає Настя і прив'язується, розпитуючи, що сталось. Я лиш відмахуюся та хитаю головою. Що мені їй сказати? Що Андрій мене образив? А як вона стане на його бік?

–Все гаразд... – шепочу хрипким голосом та дивлюсь на себе в дзеркало. Вигляд маю жахливий – косметика розмастилася по обличчю, а очі почервоніли. Халепа.

–Добре, зрозуміла, не хочеш розповідати, хай буде так. Проте Алексу в такому вигляді краще на очі не потрапляти. Він терпіти не може, коли ображають... дівчат. Він всім нам тут зробить пекло. Ти ж цього не хочеш, чи не так?

Киваю та намагаюся змити з себе чорні плями.

–Ходімо, Ліна нам допоможе, – Настя бере мене за руку та веде в гримерну. Опускаю голову, щоб волосся приховано моє обличчя.

Гример в Алекса, безумовно, – професіонал. Дівчина без лишніх запитань (після того, як на її зляканий погляд Настя відповідає негативним похитуванням голови) робить з мене майже ту ж Світі, що була до цього. Їй не під силу тільки приховати сум, що залишився в моїх очах.

–Світі, можливо, ти все-таки нам розповіси, що сталося? – запитує Ліна, коли я дякую їй усмішкою.

–Все гаразд, не переймайся за це, – махаю рукою, ніби й не завдає мені болю оте «гаразд».

–Як знаєш...

На цьому розмова завершується. Втім, і концерт також. Жалкую, що пропустила його майже повністю. Тепер доведеться чекати наступний.

Алекс, під рев натовпу, йде зі сцени втомленим, спітнілим, проте надзвичайно щасливим. Спершу він не помічає мене, проте, коли я привертаю увагу до себе, радісно дивиться та підходить ближче.

–Гей, класний концерт! – зустрічаю його одразу ж за лаштунками, фільмуючи прихід хлопця, наче справжній журналіст. – Розкажи свої враження?

Співак розглядає моє обличчя, на мить примруживши очі, але я весело прошу його дивитись в камеру та дати мені «інтерв'ю».

–Що ж... Коли перед тобою натовп у тисячі людей, які несуть неймовірний заряд енергії, це захоплює. Це незабутнє відчуття. Ця шалена енергія людей передається мені, вона пронизує тіло, проходить крізь нього. А я її примножую та віддаю назад в зал разом зі своєю музикою. Це замкнутий круг. Такий собі «вічний двигун». 

Слова його вражають. Мабуть, звичайним людям таких емоцій не відчути. Він знову переводить погляд на мене, проте тепер вже всміхається. А я відчуваю біль, згадуючи слова менеджера. Не показую того, що відчуваю. Ховаю все за усмішкою.

–Дякую, що дали «інтерв'ю»! – ховаю телефон до кишені. – Мабуть, варто це завантажити у твій інстаграм.

–Мабуть, – погоджується зі мною, прискіпливо розглядаючи, – з тобою все гаразд?

–Абсолютно, – кажу, на жаль, занадто награно.

–Щось мені не віриться, – примружує очі. – Зараз я сходжу в душ, а потім поговоримо.

Він не запитує, а ставить перед фактом. Дуже боюся цієї розмови. Можливо, втекти? Було б добре.

Алекс йде, але я не залишаюся наодинці. Наче з-під землі, виринає звідкись Андрій.

–Він планує провести з тобою всього лиш одну ніч, – говорить, дивлячись сердито в очі, – для розваги.

Він наголошує на останньому слові, хапаючи мене за передпліччя. Посміхається бридко. Йому весело. А моя душа кам'яніє. Звісно, було б простіше йому повірити. Це все пояснило б. Але я знаю, що Алекс не такий. Він добрий та чемний. Він – джентльмен.

–Забери свої бруднющі лапи від мене! – висмикую свою руку та роблю крок назад. – Не вірю жодному твоєму слову!

Погляд Андрія розлючений, а на щоках сіпаються м'язи від стиснутих, мабуть, до болю зубів.

–Що сталося? – чую знайомий голос. Обертаюся й бачу, що позаду мене стоїть хлопець з дредами, Макс.

–Все гаразд, – заспокоюю його, підходжу ближче та віддаю телефон Алекса. – Можеш вернути йому телефон? І прошу, передай мої вибачення, в мене з'явились термінові справи.

Хлопець з дредами, нічого не розуміючи, бере телефон та дивиться за мою спину. А я знову тікаю. Цього разу вже точно геть. Хотілося б сказати, як Попелюшка. Проте це не так. Швидше вже, як переляканий пес, що підтискає хвоста.

Алекс

Не знаю чому, але озираюся, перед тим, як зайти до гримерної. Мабуть, шосте чуття. Бачу, як Світі виривається з рук Андрія та відступає назад. Кров у жилах миттєво закипає. Лечу до неї, наштовхуючись на людей. Якого біса цей коридор такий довжелезний?! Цукерочка щось говорить Максу, а потім зникає за рогом. Я її більше не бачу. Злість розтікається по тілу. Я його прикінчу! Сьогодні йому прийде кінець.

Хапаю за шкірки менеджера та притискаю до стіни спиною.

–Що ти їй сказав?! – ціджу крізь зуби. – Що?!

Тримаю його однією рукою, поки інша раз за разом вдаряє об стіну поряд з обличчям цього недоумка. Мовчить, падло. Дивиться зверхньо в очі та мовчить. Кругом нас збирається натовп. Проте всі лиш зацікавлено спостерігають.

–Алексе, припини... – говорить невпевнено Макс.

–Знайди її! – наказую йому, проте дивлюсь в очі Андрія. – Негайно!

Макс зітхає та зникає.

–Говори, <цензура>, інакше весь дух з тебе виб'ю! – кричу в обличчя та добряче вдаряю його тілом об стіну. Гордовито задирає голову, проте не говорить ані слова.

–Гаразд! Поговоримо інакше...

Б'ю лівою рукою в живіт. Зціплює зуби, рефлекторно хоче зігнутися, проте я не даю, штовхаючи його назад.

–Що ти їй сказав?!

Знову б'ю кулаком по стіні та відчуваю, як руку пронизує біль. Чудово! Тепер ще одна...

–А що тут коїться? – чую голос позаду. Лаврін Кирилович, мій продюсер. 

Відпускаю колишнього друга, проте злого погляду не спускаю. Ми ще потім поговоримо.

–Хто мені пояснить, що це було? – питає продюсер.

–Я, – обертаюся, – тільки все після душу.

Вертається Макс і по його обличчю я розумію – не наздогнав.

–Тримай, – простягує мій телефон, – вона не захотіла повертатись.

–Тобто, не захотіла? – не доходить з першого разу.

–Мені її силою варто було притягти до тебе, чи що? Ні, брате, я в такі ігри не граю.

–Гаразд, – киваю, набираючи її номер, а потім звертаюся до продюсера: – П'ять хвилин. Не смійте з ним говорити, він Вам правди не скаже!

Йду нарешті в гримерку, слухаючи дорогою довгі гудки. Не відповідає. Набираю ще раз. Безрезультатно.

А потім приходить повідомлення.

«Вибач, Алексе! З'явилися термінові справи! Концерт був крутезним! Дякую тобі! За те, що пішла, можеш вирахувати з зарплатні. Ще раз прошу вибачення!»

А в кінці величезний стікер-смайл, що підморгує.

–Ні, Цукерочко, брехати ти так і навчилась. Тим більше я все бачив, – промовляю вголос, а повідомлення дівчини залишаю без відповіді. Можливо, хоч совість замучить.

В душі викручую кран з холодною водою на повну – потрібно освіжитись. Зціплюю зуби, коли вода потрапляє на свіжі рани. Добряче пече. У голові крутиться на повторі картинка, як дівчина виривається з рук менеджера. Розумію, що з ним я працювати більше не збираюся, хай там що.

Лаврін Кирилович чекає на мене в сусідній кімнаті, де нікого більше немає. Сидить, ліниво відкинувшись на спинку дивана, та підпирає обличчя рукою. Згадую, коли ми востаннє бачились. Мабуть, ще до Туреччини. Зазвичай, всі важливі питання вирішує Андрій.

–То це правда, Алексе? Ти закохався? – питає одразу ж. – Мені на днях Остап розповів. Я не повірив. А тепер розумію, що таке з власним другом можна робити лише через жінку. Сподіваюся, вона варта...

–Так! – перебиваю його. – Я не буду з ним працювати.

–Навіть так...

Брови чоловіка лізуть вгору. Він киває мені на крісло, яке стоїть навпроти:

– Сідай, в ногах правди нема.

Сідаю. І точно так само підпираю обличчя рукою, як і він.

–Я не буду змінювати менеджера через дівчину, яку...

–Тоді я розриваю контракт! – знову перебиваю чоловіка. Здається, це його дивує. Він не очікував від мене такого сміливого та одночасно провального кроку назад. – Мені байдуже на наслідки. Байдуже, що він – Ваш племінник. Можете забрати всі гроші – мене це не хвилює.

–Алексе, це – шантаж, – потирає підборіддя. В Лавріна Кириловича погляд завжди розумний, зважений. Таке відчуття, що він знає наперед, що трапиться. От і зараз він розуміє, що вибору в нього немає. Я його золота жила, його найперше дитя, таких важко відпускати від себе.

–Можете подумати кілька днів, – байдуже знизую плечима та опускаю погляд.

–Нічого думати, Алексе, це було передбачувано, – впирається в коліна руками, щоб встати. – Будеш працювати з менеджером Дорін – Русланою. Поміняю їх з Андрієм місцями.

Просто мовчки киваю. З цією жінкою я мало знайомий, до того ж Дорін з нею не дуже ладнає. Сподіваюся, що спрацюємось. В крайньому разі, їй не встояти проти мого шарму. Головне, не перегинати.


****
Андрій сердився. Він не хотів вірити, що через якусь бабу, доведеться змінювати роботу. Злився на дядька, який міг легко вигнати його, давши добрячого запотиличника. Але понад усе він дратувався через те, що Лаврін не захотів вислухати його. Він надав перевагу словам Алекса.

А ще чоловік жалкував, що взагалі підійшов до цієї Світі. Варто було придумати якусь підлість. Таку, щоб на нього потім підозра не впала.

Він чомусь згадував, як йому трапився Жак. Можливо, й не випадково. Він ще той хитрий жук! Старий друг запропонував шоу й Андрієві дуже сподобалася ця ідея. Його Алекс хотів же когось для розваги, от він і подарував йому такий шанс. Знав, що той буде противитись, сперечатись, тому й попередив про це Жака. 

Щоправда, не здогадувався, що отримає по пиці. Ну і фіг з ним! Андрій вважав, що хлопець перебіситься та насолодиться нарешті тим, що може дати життя. Натомість отримав ту дівку, яка припала до серця. Треба ж було йому запропонувати знайти когось серед фанатів! Краще б мовчав!

–Кусику, чого такий сумний? – перервала думки Андрія знайома, яку він використовував для розваг. Чесно кажучи, ненавидів це пестливе «Кусик», яким дівчата його прозвали за те, що він любить кусатися під час амурних справ.

Чоловік, ніби отямився, і зрозумів, де він знаходиться. Озирнувся навколо, побачив ще одну кралечку, що прямувала до нього, і важко зітхнув. Зараз не хотілося їх бачити. Він лиш бажав добряче напитися, що й робив.

Дівчата, мов кішечки, розташувалися з двох боків та стали мурчати, лащитись.

–Хочемо втрьох, як минулий раз, – сказала на вухо одна з них, проте чоловік промовчав. Він роздивлявся свою склянку та думав про те, що сьогодні зробив помилку. І що Алекс тепер його не пробачить.

На телефон надійшло повідомлення. Андрій сподівався, що то його підопічний, але писав дядько.

«Від завтра ти працюєш з Дорін.»

Хмикнув. Ну хоча б так. Якби Лаврін його вигнав, то навряд чи його хтось до себе взяв. А нічого іншого, як організовувати діяльність артистів, Андрій не вмів. Звісно, можна було б знайти якусь просту роботу, але хіба ж хочеться опускатися на щабель нижче, коли ти попробував «хороше» життя?