46

На студії співак знайомить мене з тим самим Яською, що зветься Іваном. Він з першого ж погляду викликає в мене неприємні відчуття. Здається, що цей чоловік з сивим скронями жадібно оцінює мою зовнішність, розглядаючи прискіпливо з голови до ніг. Нарікаю сьогоднішній день «Днем бридкого Івана». Спочатку зозуля-лялька, тепер цей хтивий одружений (так, так, я розгледіла на його пальці обручку) чоловік.

–Розташовуйся на дивані, – каже усміхнено хлопець, проте в очах його панує сум. – А ми поки попрацюємо над піснею, гаразд?

–То я просто тут сидітиму чи що? – складаю руки на грудях від невдоволення. Алекс на коротку мить розгублюється. Він нервово прикушує нижню губу, намагаючись стримати усмішку.

–Ні. Ти... ти будеш відповідати моїм фанатам у соцмережах, – хлопець суне свій телефон мені в руки й нарешті не стримує себе – усміхається. Смуток зникає з його прекрасних очей.

–Але ж... хіба це справедливо? Хіба?... – запинаюсь через те, що він зачаровує своєю привабливістю, котра, до речі, зараз просто зашкалює.

–Вони не дізнаються, – запевняє хлопець та прямує в інший куток кімнати. – Хейтерів, а також тих, хто пропонує інтим, у чорний список. Ну і ти маєш бути готовою до різних неприємних знімків.

Я мовчки проводжаю Алекса жадібним поглядом, а потім уже й дивлюсь на його спину. Ух, ця статура одного дня зведе мене з розуму. І буде Світі бігати по Києву з безглуздою посмішкою та слиною, що тече з рота. Фу, ну й фантазія! Із задоволення лізу в телефон співака, бо цікавість аж душу лоскоче.

Фанати висловлюють свій захват, хвалять творчість Алекса, запитують про концерти та фінал ненависного мені (яке не дивлюсь більше, до речі) шоу, що має відбутись уже завтра. Розгублююсь від кількості коментарів, лайків та повідомлень. Ого...

Голоси чоловіків трохи відволікають, адже хочеться почути, що вони обговорюють. Але й хочеться поритись в цьому дорогоцінному телефоні. Прочитати ці коментарі, роздивитись, що там надсилають фанати, перевірити приватні повідомлення... О, Господи, невже я це роблю? Невже відкриваю його вайбер? Але цікавість переборює сором. На превеликий жаль, цікавого там абсолютно нічого немає. Листування з колегами, побажання мамі гарних снів і все. Незадоволено зиркаючи в сторону Алекса, заходжу в галерею, щоб знайти хоча б там щось... Що? Провокаційне? Цікаве? Інтимне? Сама не знаю... Гортаю фотографії одна за одною. Нічого незвичного, більшість фото я бачила в соцмережах, але є деякі, яких там нема. Розглядаю їх з особливою жадобою, ніби в мене можуть відібрати цей скарб.

Поки чоловіки спілкуються невідомою мені музичною мовою, встигаю передивитись майже всю галерею, відповісти на сотні коментарів прихильників співака. Через дві години стає нудно, хочеться палити, а ще їсти.

Несміливо підходжу до чоловіків, щоб запитати, де тут можна перекусити. Вони між собою про щось сперечаються.

–...ні, тут точно має бути автотюн, хіба не чуєш? – каже Алекс.

–Тобі він давно не потрібен! – заперечує йому Іван.

–Вибачте, що перебиваю... Я сходжу подихаю свіжим повітрям, – несміливо втручаюсь у їхню розмову.

–О, як добре, – говорить співак з чарівною усмішкою та дістає з кишені гаманець, – в цьому бізнес-центрі на другому поверсі є фудкорт, візьми щось поїсти. І якнайбільше, зараз прийдуть Остап та Ілля, а ці стільки їдять, що й ведмеді. Бери, що сподобається, ми не вередливі.

Хлопець дає мені картку, а я завмираю. Це так незвично для мене, що хочеться провалитись крізь землю від сорому.

–Пін-код такий, як і в телефоні, – слова хлопця приводять до тями.

–Ти серйозно? – хитаю головою та усміхаюсь. – Так не можна.

–Мені можна, – усміхається у відповідь.

Йду спочатку на вулицю, щоб нарешті затягнутись димом. Потім – на другий поверх, щоб набрати хлопцям купу їжі, в основному – бургери, бо тут особливо нічого й немає. Собі ж беру невеликий хот-дог з простою сосискою (на більше в мене немає грошей) та наминаю його дорогою, ще до того, як виходжу з ліфта на потрібному поверсі.

Алекс

– А вона нічого так... – каже тихо Іван, схилившись до мене.

–Придушу, Яську, тільки спробуй, – ціджу крізь зуби та дивлюсь грізно.

Хоч Іван і є добрим, хорошим хлопцем, талановитим та працьовитим, має за душею гріх – зраджує своїй дружині Юлії, яку теж часто помічають з іншими чоловіками. В кожного своє поняття любові. Хтось боїться зробити лишній подих, щоб не налякати, а хтось не проходить повз найпростішу спокусу. Я давно звик не засуджувати людей за їх вчинки. Мене хвилює лиш моє життя та життя моїх близьких. Івана таким не вважаю.

–Здуріти! Ти довірив їй свій телефон. – Не може він заспокоїтись. – Рівень закоханості – на все життя. Скажи, тату вже набив?

–Не твоя справа! – огризаюся сердито. – Працюймо.

Остап приходить одразу ж, як Світі йде за їжею. Робимо перерву, оскільки сил терпіти сьогоднішній настрій Яськи зараз немає.

–Він дав їй свій телефон, а ще картку! – вигукує Іван без привітання.

–Ти ще не доріс до рівня таких відносин, – відповідає йому Остап, потиснувши руку.

Яська згодом йде палити, а ми залишаємось удвох.

–Картка – це серйозно, – жартує чоловік, розвалившись по-хазяйськи на тому самому дивані, де сиділа Світі.

–Якби я міг, – відповідаю серйозно, – то віддав би Світі всі свої гроші, лиш би вона стала моєю. Але це було б занадто вульгарно та образливо для неї. Цукерочка заслуговує на вчинки, а не гроші.

–Не боїшся, що вона дізнається про твою хитрість? – обережно запитує, дивлячись в очі – Може образитись.

–Боюся, – зізнаюсь чесно, знизавши плечима, – проте ще більше боюся, коли вона десь далеко. Здається, просто втекла й не повернеться більше.

–Минуле згадуєш... – киває з розумінням Остап.

–Так, саме так...

****
Ввечері Катя поверталась додому розлюченою. Глибоко в душі вона визнавала провину Марка і повністю погоджувалась з подругою. Проте їй так не хотілось втратити Ярослава, який був її ідеалом. Щоправда, лише зовні. Але Катя точно знала, що заради неї він зміниться.