Палити. Хочеться палити уже 30 хвилин, відколи зайшла до метрополітену. Було бажання вийти на Хрещатику, насмалитися досхочу та поїхати далі. Але ж ні, чогось вирішила не виходити. Чому взагалі в метро не дозволяють палити? Аааа! Я зараз губи закусаю до крові. Останні хвилини перед виходом з підземки здаються пеклом. Забуваю про все, в тому числі й про Алекса, в голові лиш одна думка – палити, палити, палити, в грудях – лоскіт. Чому мені не хотілося нікотину в присутності співака? Через те, що він просив цього не робити? Щось не віриться.
Нарешті запалюю цигарку та заспокоююсь. Все. Тепер можна обдумати ситуацію. Хоча, що тут думати? Все ясно, як в дитячій казочці – хочеться, але страшно.
Телефоную подрузі, можливо, вона має час на розмову і щось мені порадить.
–Світі! – радісно кричить Катя. – Як добре, що ти зателефонувала! Гайда до нас на пляж! Тут весело! Аааа!
Чую у слухавці дзвінкий сміх подруги, а потім ще й писк.
–Ні, Ярославе, ні! Не потрібно... Аааа! Телефон!
Сміюся. Що там відбувається? Чекаю кілька хвилин, поки Кітті знову буде «на зв'язку».
–Світі, приїжджай! Мене щойно ледь у воду не кинули. Тут, до речі, – це вже пошепки, – друзі Ярослава є. Либонь, хтось сподобається. А ввечері подивимось разом випуск нашого... кгм... шоу.
Ох, сьогодні ще й те «Схиляюсь на одне коліно»...
–Зараз буду. Де ви? – питаю, погасивши недопалок.
–Гідропарк, Світі, де ж нам іще бути? – весело говорить Катя та знову пищить.
Вертаюсь в метро та за 20 хвилин знаходжу подругу. Мене знайомлять з друзями Ярослава – Владом і Марком. Вони, звісно, симпатичні й усе таке, але не достатньо високі. На запитливий погляд з виряченими очима подруги морщу носа – не сподобались. До того ж, як можна дивитись на інших, коли в думках є найкращий?
Ярославу я не подобаюсь. Помічаю його незадоволені погляди, котрі дуже швидко змінюються на улесливі. А ще звертаю увагу, що він занадто часто позирає на тоненькі бікіні, котрі повз нас пропливають, погойдуючи сідницями. Його друзі цього не роблять.
Ми сидимо на величезному покривалі, розмовляємо. Настрій у всіх доволі жвавий. Ярослав уже втретє кидає Катю у воду. Вона пищить, виривається, але, кінець кінцем, усе закінчується однаково – парочка пристрасно цілується і вертається назад, щасливо усміхаючись.
–Світі, а який у тебе зріст? – питає Марко. Моє «улюблене» запитання, на яке я відповідаю одним словом – «достатній». Хлопці щиро сміються з мого жарту. Але не Ярослав. Що ж я зробила тобі такого, Ярику?
–Світі, жаль, що в тебе немає купальника з собою, – скиглить Катя, – могли б разом поплавати, як в дитинстві. Тільки без кругів надувних. А так доведеться тебе саму залишити.
Я відкриваю рот, щоб сказати щось типу «купайтеся на здоров'я», але Марко встигає першим:
–Нічого, ви йдіть, а я її розважу тим часом.
Хлопець поглянув на мене з усмішкою, що я ледь не відсахнулась. Це що означає? Навіть думати не хочеться.
–Давно ви з Катею дружите? – питає Марко, простягнувшись поряд. Зовні він – повна протилежність Алекса. Блондин, зачіска – боб, світло-сірі очі, шкіра в нього теж бліда. Якби не темні брови, можна було б подумати, що він альбінос.
–З дитинства, – знизую плечима, дивлячись на Дніпро. Охоплюють приємні хвилювання. Я дуже люблю цю річку. Вона для мене така ж рідна, як і сам Київ. Нізащо не проміняю своє місто на щось інше, як би не складалась моя доля.
–А ви з Ярославом давно знайомі? – цікавлюсь, занурюючи ноги в теплий пісок.
–Я – 2 роки, а Влад ще зі старшої школи.
Намагаюся пригадати, скільки ж Катіному хлопцю років, але не виходить. Вона мені це говорила, але я забула. Знаю тільки, що він ще навчається. Значить, приблизно двадцять- двадцять два.
–Під час навчання познайомились? – пробую вгадати.
Беру пісок в руки та пропускаю між пальцями. Піщинки обережно пестять шкіру. Згадую Алекса та сьогоднішній день. Такий дивний він видався, дикий, божевільний. Важке в нього життя. Куди не підеш – скрізь пізнають.
–Ні, в нас є спільна... спільні знайомі... – малесенька помилка, а в голову закрадаються якісь сумніви. Якби він себе не поправив, я б навіть уваги не звернула.
–Не хочеш кудись сходити? – переводить тему, щоб я забула. Йому вдається. Та так, що аж волосся на загривку піднімається. Вони знущаються наді мною! Алекс, Якс, тепер Марко. Думаю, як би це тактовно відмовити, але дзвонить мій телефон. Якс. Згадала на свою голову.
–Вибач, важливий дзвінок, – кажу Маркові та відходжу якомога далі від нього.
–Ало?
–То був Алекс Рікс! – кричить Матвій так, що доводиться зменшити гучність в телефоні. – То був він! Я спочатку не міг зрозуміти! Але потім побачив рекламу. Ну, цього нового шоу з ним! І згадав ті смужки на його зачісці! Це він!
–Все сказав? – сердито питаю, прикриваючи обличчя рукою.
–Все... – розгублюється Якс.
–Якщо ти комусь розповіси, я тебе задушу, Яксе, – кажу вже спокійно.
–Д..добре, – відповідає. Я швидко прощаюсь, поки він не опам'ятався, та кладу слухавку.
Марко спостерігає за мною зацікавлено, обпершись на лікті. Вертаюся й одразу ж отримую запитання:
–Все гаразд?
В його сірих очах занепокоєння, котре мені не подобається.
–Все в порядку, – кажу, усміхнувшись. – Ти ще навчаєшся?
–Ні, працюю у батька на фірмі уже рік, а перед тим в КНУ навчався. На економічному. То як щодо прогулянки? Ти так і не відповіла.
Знову гублюсь. Якби ти знав, Марку, що я поняття не маю, як тобі відмовити, то вже взяв би оберемком та поніс, куди схочеться.
–Зараз? – вдаю з себе дурепу. Можливо, відчепиться.
–Можна й зараз, – усміхається, розтягуючи задоволено губи.
–Ні-і, – заїкаюся, – сьогодні в мене немає часу.
–А завтра? – не вгаває блондин.
–Завтра я працюю, – брешу, навіть не червоніючи.
–Ну тоді я тобі зателефоную, гаразд, Світі?
Добре, що я не встигаю відповісти – наша компанія повертається на берег. Катя кидається бризкати на мене водою, махаючи волоссям. А потім ще й береться обіймати. Додому я їду, хоч і мокрою, проте чомусь відчуваю щастя. Мабуть, все через подругу. Добре, коли є людина, яка любить тебе.
#117 в Молодіжна проза
#1371 в Любовні романи
#659 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.04.2023