31

Світі
 

– Мамо! Я вдома! – кричу від дверей. Поки їхала в метро – прийняла від неї дзвінок через хвилювання. Роззуваюся та ставлю сумочку на поличку.

– Де була? – запитує мама зацікавлено, підійшовши ближче. Ми обіймаємо одна одну.

–Здається, на побаченні, – відповідаю та йду мити руки.

–Ого! – радіє вона. – Розповіси?

–Точно не сьогодні, мам. Мені треба це все переварити. А ще хочу Катю побачити.

–То ви зустрічаєтесь? – не вгаває матуся. – Чи все було так жахливо?

–Мамо, я тобі все розповім. Скажімо, завтра. Обіцяю. Я сама ще нічого не розумію.

–Це той хлопчик, про якого ти нам говорила?

–Так, мамо, це він. Але йому 25 і він точно уже не хлопчик, а дорослий і, – зітхаю замріяно, – високий прекрасний чоловік.

–Ну гаразд. Але ти все мені обов'язково розповіси! Цікаво ж як! – потирає руками щаслива мама.

–Так! – киваю та сідаю за стіл. – Чую, щось дуже-дуже смачно пахне!

–Котлетки вам з татом приготувала! Вряди-годи! А то все працюю та працюю!

–Як там, до речі, на роботі?

–Ой, не питай! – відмахується мама і все ж розповідає про своїх дратівливих колег.

Після вечері телефоную Каті. Хочеться поговорити в першу чергу з нею. Радію, тому що вона сидить вдома.

–Ярослав з друзями на футболі, – жаліється з сумом в очах, коли я приходжу до неї додому, – а мене не захотів брати з собою, уявляєш?

Ми сидимо на її ліжку та дивимось музичні кліпи.

–Мене сьогодні поцілував Алекс Рікс... – ігнорую її запитання. Спочатку Кітті похмуро розглядає свої нігті, мабуть, думаючи, що пора обновити манікюр, а потім вирячує очі та дивиться на мене не кліпаючи.

–Тебе сьогодні поцілував Алекс Рікс?! – перепитує голосно.
Киваю.

–А чого стільки суму в очах? Не сподобалось? – дивується подружка, хапаючи крекери зі стола. Їй Богу, наче попкорн.

–Навпаки, навіть дуже. Так, що аж коліна тряслись. І руки. І серце. І все...

–То в чому проблема?! – вона хапає мене за плечі та починає трясти, ніби намагається привести до тями.

–Ка-тя! – сердито вигукую, вириваючись з її чіпких рук. – Проблема в тому, що я не довіряю йому.

–Розповідай! Я хочу знати все. Від самого початку й аж до того моменту, як ти зайшла в цю кімнату.

Катя закидає жменю крекерів до рота і починає їх жувати. Виглядає вона, як здоровенний хом'як. Бачив би це її ніженка-Ярослав...

Розповідаю все, не пропускаючи самих мілких деталей. Подруга час від часу мене перебиває, вставляючи свої коментарі. А на моменті, коли я кажу про френдзону, взагалі отримую непоганий удар в плече. Я ж казала...

Після моєї розповіді у Каті не залишається ні крекерів, ні слів. Дівчина дожовує останні ласощі та хитає головою, не вірячи у мої слова.

–Ні, ну ти й пустоголова, Світі! – вигукує зненацька, підірвавшись на ноги. Кітті бігає по кімнаті, наче це вона відштовхнула самого досконалого хлопця на світі, а не я.

–Знаю, знаю! Але ти б його бачила! Він зовсім не такий, як на картинках. Він кращий. Він... він... ідеальний. Хіба ж я йому рівня?

–Та кого це хвилює? – мало не кричить подруга. – КОГО ЦЕ ХВИЛЮЄ?! Навіть якщо це буде коротенький роман, то чого б не спробувати? Емоцій на все життя!

–Катю! – сердито кажу. – Якщо це буде короткий роман, я потім не оговтаюсь! Якщо пірну в цей океан з назвою «Алекс», то потону. І ніхто мене звідти не витягне!

–Океан! – перекривлює мене Кітті, ставши наді мною в позу «руки в боки». – Ти несповна розуму! Ти знаєш, що інші віддали б за те, щоб тільки побути поряд з ним?! Мабуть... Мабуть, якусь частину тіла!

–А я без серця не зможу жити! – кричу їй і теж підвожусь. Я вища, тому Каті доводиться задирати голову, щоб дивитись в мої очі. Її запал потихеньку зникає, тому я знову опускаюсь на ліжко.

–Я боюсь, – кажу тихо, опустивши голову, – боюся, що він мені причинить біль. В наступних випусках буде щось відверте. Я не знаю... Не знаю, що мені з цим робити, Катю. Так хочеться... І так страшно!

–Ох, Світі! Вибач, що накричала, – Катя обіймає мене та погладжує плечі, – я постійно забуваю, які ми з тобою різні.

Попрощавшись з подругою, йду додому. В кімнаті мене зустрічає усміхнений Алекс. «Коли я вже ті плакати познімаю?» – запитую подумки сама в себе, падаючи на ліжко.

–Гей, Алексе, тобі ж набридло, мабуть, висіти на стінах? Чи ні?

Зображення мовчать, але оживає телефон.

«Алекс телефонує». Беру слухавку, але мовчу. Чомусь дух вибиває.

–Світі? – тихий приємний голос розриває тишу.
І нащо я дала йому свій номер?

–Вона, – відповідаю хриплим від хвилювання голосом.

–Ти вже спиш?

–Ні, думаю про тебе, – нащось кажу правду.

–І я про тебе думаю.

Затамовую подих, не маючи сил і слова мовити.

–Вибач іще раз. Я не хотів тебе образити.

Зітхаю важко, а потім кажу:

–Ти мене не образив. Просто це було несподівано.

–Зустрінемося завтра? – запитує своїм гіпнотичним голосом, немов співає.

Прокручую в голові якісь безглузді відмазки, плани на завтра. Хоч що-небудь, за що можна вхопитись.

–Світі? Ти тут?

Здається, занадто довго мовчу.

–Тут.

Несподівано в голову приходить Якс. Зоопарк! Я обіцяла, що піду з ним в зоопарк!

–У мене завтра зустріч, не вийде, – кажу з полегшенням.

–У тебе...побачення?...

–Якщо похід з другом в зоопарк можна назвати побаченням, то так.

–Я... я не хочу, щоб ти йшла, – каже жадібним голосом.

–Пізно, я пообіцяла. Все, Алексе, на добраніч. Я сьогодні дуже втомилася. Ноги відпадають.

–Світі?

–Що?

–На добраніч.

Засинаю з думками про нього.

Наступного ранку пишу Яксу, чи наша зустріч досі в силі, сподіваючись, що не доведеться пертись через весь Київ в зоопарк. Хлопець відповідає, що чекає мене через чотири години біля входу. Стогну, стукаючи ногами та руками об ліжко. Нащо я погодилася?