28

Коли ти намагаєшся відтягнути якусь подію, то час летить стрімко. І ти, немов, у водоспаді – раз і все... уже внизу. Отак і промайнули мої спокійні три години. Швидко, ніби одна мить.

Я вирішую все ж зустрітись з Алексом. Хоча б заради автографа для нареченої Олександра Макаровича – іспит ще складати.

Ще за пів години до кінця моєї зміни помічаю хлопця біля входу. Серце починає неспокійно колотитись в грудях. Охоплюють суперечливі переживання – хочеться познайомитися ближче, проте з іншої сторони соромлюся показувати себе такою звичайною, простою. Він махає мені, а потім жестами показує, що чекатиме в гарному синьому автомобілі.

Годинник показує сьому вечора, що означає закінчення моєї зміни, а я тим часом знаходжу причини, щоб відтягти зустріч. Через 5 хвилин телефон у кишені оживає піснею Бібера. Відчуваю, як починають тремтіти руки.

–Світі, у тебе точно все гаразд? – перепитує Якс, а я у відповідь лиш киваю.

Переодягаюсь навмисне довго. Здається, ніби не вистачає повітря, тому дихаю глибоко. Виходжу з піцерії та зупиняюсь, поглядаючи на авто. Воно навіть зблизька виглядає таким маленьким, що я дивуюсь, як тільки Алекс туди влазить зі своїм зростом? Крізь темні вікна нічого не видно, тому я просто стою та дивлюсь на чорне вітрове скло, не наважуючись підійти. Телефон знову дзвонить піснею Джастіна Бібера. Натискаю зелену клавішу та мовчки прикладаю телефон до вуха, не зводячи очей з авто.

– Світі, ти боїшся? – схвильовано запитує Алекс.

– Я... т-так... боюсь... – відповідаю, запинаючись на кожному слові.

– Я не заподію тобі зла, – запевняє мене хлопець. Його голос звучить так приємно, що хочеться чути ці інтонації постійно. Хочеться слухати мій улюблений голос.

– Знаю. Я більше хвилююсь, ніж боюсь.

– Сядеш? Мені не варто виходити – можуть впізнати.

– Сяду, – відповідаю, не поворухнувшись.

Алекс мовчить, а через мить я чую в телефоні шелест, а потім пасажирські двері відчиняються. Перехожі одразу ж втуплюють свої зацікавлені погляди в салон синьої дорогої машини.

– Ну ж бо, Світі, мене можуть впізнати, – підганяє мене хлопець. І я йду, відчуваючи, як тремтять уже й колінця.

Сідаю в авто, і пульс підскакує так, що аж в голові шумить. Гадаю, що могла б отримати сердечний приступ, якби не спілкувалася з ним раніше. Співак сидить, ліниво розкинувшись в чорно-синьому сидінні, та дивиться в сторону, прикривши обличчя широким смартфоном. На голові ті самі картуз та окуляри, котрі Алекс починає повільно знімати, як тільки я тихо закриваю двері. Зараз на хлопцеві одягнена синя, в колір авто, футболка з його улюбленою американською музикальною групою та джинси. На ногах світло-сірі кросівки, котрі точно не можуть бути дешевими. Почуваю себе простачкою, котра випадково потрапила туди, де місце лиш багатіям.

Тільки зараз до мене доходить, що це справді він! Алекс Рікс, мій краш... Моя мрія. Ледь стримую себе, щоб не пищати від захвату! Несподівана усмішка з'являється на моїх вустах, я дарую її Алексу. І він мені відповідає... Отією своєю гарною, котра приваблює, чарує і так сильно мені подобається!

Відвертаюсь, відчуваючи, як червоніють щоки. Знову. І я послала його у френдзону? Катя мене вб'є, воскресить, а потім знову вб'є.

– Поїхали? – запитує хлопець низьким голосом, від котрого у мене мурашки по спині біжать і дихати важко стає. Господи, і на що я підписуюсь?

– К-куди? – чогось несподівано починаю заїкатись. Куди він мене хоче везти?

– Не бійся, Світі! – заспокоює Алекс, дивлячись крізь вітрове скло, проте не рушає з місця. – Пристебнись краще.

Чую, як двигун два рази приємно гуркоче. В автівках нічого не тямлю, проте розумію, що це робить хлопець.

– Зачекай! – панікую більше від його близькості, ніж від того, що він збирається завезти мене невідь-куди. – Спершу скажи, куди ми їдемо.

Алекс повертається до мене та ледь помітно усміхається. Краще б дивився далі у своє вікно. Бо стільки відчуттів охоплює одночасно, що я просто впиваюся пальцями в сидіння. Боюсь, що він помітить, як сильно тремтять мої руки.

– Хочу показати одне місце, котре надихає. Пристібатися будеш чи мені допомогти? – питає, протягуючи свою руку до мене.

– Сама! Сама! – вигукую, злякавшись, що він зараз знову опиниться занадто близько до мене, і я переживатиму ті ж відчуття, коли він до мене доторкнувся.

З третьої спроби підкоривши ремінь безпеки, ми нарешті рушаємо. Змушую себе трохи заспокоїтися, хоча палити хочеться так, що аж в сонячному сплетінні щось лоскоче. Ох, а якщо нам їхати довго? Як я витримаю цю муку?
Зиркаю на хлопця – зосереджений на дорозі. Ліва рука легко крутить кермо, а права постійно лежить на якомусь важелі, час від часу рухаючи його туди-сюди. Почуваюсь ідіоткою, бо абсолютно нічого не розумію в автомобілях. Потрібно буде потім погуглити про них.

– Далеко це...місце твоє? – не витримую тиші.

– Недалеко, проте ми можемо потрапити в затор. Ти спішиш кудись? – хлопець кілька секунд вивчає моє обличчя, ніби там може бути написано – з'явились в мене якісь невідкладні плани на вечір чи ні.

– Власне, палити хочеться, – відповідаю та дивлюсь у вікно – ми їдемо по мосту на правий берег. Алекс голосно зітхає та прискорює автомобіль. Злиться чи лиш хоче швидше дістатися того таємного місця? Крадькома споглядаю та розумію, що все ж злиться, адже стискує кермо уже обома руками, а усмішка зникає з обличчя. Випадково помічаю, які міцні, м'язисті у нього руки й...знову всередині все завмирає. Не варто було мені цього робити. Не варто було сідати в це авто і їхати з ним. Він занадто ідеальний, а я аж занадто проста. Награється і забуде... розтопче...

– Чому ти почала палити, Світі? – перериває сумні думки мій ідеал. Від несподіванки я здригаюся.

– Бо батьки вчасно не дізналися, – відповідаю та одразу ж змінюю тему, – то що ти хотів пояснити мені?

Він знову зітхає, але вже якось вимучено, і говорить:

– Хотів сказати, що все те дурне шоу – непорозуміння...

Я мовчу, бо не знаю, що відповісти. Алекс теж чомусь не продовжує. Так і їдемо в тиші, дивлячись на дорогу. Автомобіль з кожною хвилиною набирає швидкість, через що я ще більше впиваюся в сидіння руками. Після 20 хвилин такої їзди в горлі пересихає від уривчастого дихання, тому я його прочищаю і питаю у хлопця, чому ми так швидко їдемо.

– Вибач, – Алекс нібито приходить в себе та сповільнює автомобіль, – коли нервую, завжди не помічаю швидкості.

– Нервуєш? – перепитую здивовано, насмілившись поглянути на нього. – Чого тобі нервувати?

Алекс виглядає настільки привабливо та сексуально, що я мимоволі зітхаю.

– Хвилююсь через те, що ти можеш не зрозуміти та не прийняти мою участь у шоу.

Руки хлопця мнуть кермо, а голова закинута трішки назад. Красень... Хочеться вчепитись в нього та не відпускати.

– А я повинна її прийняти? Це ж твоє життя, твій вибір, – знизую плечима. – Хочеш – бери участь, хочеш – не бери.

– Ти ображена, – констатує хлопець.

– Зрозумій, Алексе! – мене понесло. – Зараз справа навіть не в образі, не у твоєму обмані, а в тому, що наші стосунки не мають майбутнього. Так, ти мені подобаєшся, ти не можеш не подобатись. Алекс Рікс – ідеал. Але що нас чекає далі? Я не зможу тебе ділити з іншими... Мені неприємно знати, що ти їх цілував, обіймав і все таке...

Кусаю губи від хвилювання. Намагаюся відволіктись думками про навчання, роботу чи Кітті. От моя найкраща подруга, наприклад, пірнула б з головою в такі стосунки. Їй не потрібно роздумувати. Вона не часто сумнівається, Катя просто йде напролом, наче танк якийсь. А я... я...

– Я не ідеал, – сумним голосом перебиває мої думки хлопець, – і я тебе розумію, але й обіцяти, що такого більше не повториться, я не можу. Це моя робота, а розкидатися пустими обіцянками я не звик.

Затискаю руки між колінами та опускаю голову. Нащо? Нащо я сіла в це авто? Як же хочеться палити!

Автомобіль знову набирає швидкість, коли ми виїжджаємо з Києва. Алекс вправно кермує, оминаючи попутні машини. Ми плавно переміщуємось з однієї смуги в іншу. Дивно, але страх перед швидкістю зникає. Чи, можливо, я його не помічаю за тим іншим, величезним, що відчуваю в присутності Алекса.

– Сподіваюся, ти не будеш дивитись продовження? – запитує хлопець, на мить подивившись на мене. А мої очі впиваються в його широкі плечі, в його м’язисті руки. Дивлюсь на це ідеальне тіло і не розумію, що він тільки-но сказав. Добре, що Алекс більше слідкує за дорогою, а на мене лиш зиркає час від часу, інакше б помітив мої погляди, ладні зжерти його цілком.

– Що? – перепитую якимось захриплим голосом.

– Продовження ідіот-шоу, – повторює він, – ти ж не збираєшся його дивитись далі?

– Збираюся, – кажу, ніби отямившись від того полону, в який мене затягує цей неймовірний чоловік.

Ми заїжджаємо в якийсь ліс, я вперто ігнорую свій інстинкт самозбереження, хоча підсвідомість намагається переконати мене в тому, що варто бігти.

– Тоді ти ще більше розчаруєшся в мені, Світі. Бо далі буде дещо відверте...