24

Мене вистачає на п'ятнадцять хвилин. Ні, я не здаюсь. Просто злість вертається, і я мрію відкрутити ДЕЩО своєму менеджеру. Андрюха все розуміє з одного погляду, тому просто випаровується з кімнати.

Мені по черзі представляють дівчат. Серед них є й симпатичні, але жодна не цікавить. Качконоса теж стоїть в куточку, мовчить, лиш мило посміхається. Очі блищать від радощів. По їх обличчях зрозуміло, що вони самі не знали хто саме буде їх “принцом”.

За сценарієм шоу я не відправляю їх додому, але одна з них має піти сама, не витримавши ревнощів і конкуренції. В кінці шоу я обираю з дев'яти дівчат одну, перед котрою стану на одне коліно. Коли думаю про це – мене нудить.
Ведучі щось розказують про мене, а я розтягую посмішку до вух, фальшиву ідіотську посмішку. Мені називають імена дівчат, але я навіть не намагаюся запам'ятати їх. Тільки одне – Світлана. Дівчина зовсім не схожа на мою Світі – низенька з каштановим коротким волоссям, занадто пишним задом і одягнена в біле плаття до підлоги. Вона усміхається такою ж посмішкою, що і я – фальшивою. Хоч хтось не радий тут бути, хоч хтось мене розуміє!

Я оглядаю дівчат і даю їм свої прізвиська, за якими буду їх розрізняти: Стерва, Качконіс, Малолітка, 5-й розмір, Гном, Мерилін Монро і Нульовий Розмір. Звісно, Світлана. Ще двох нагородимо пізніше. Поки я не маю для них імен. Мені доводиться спілкуватись з кожною з них. Першою виривається вперед дівчина з коричнево-рудим волоссям. Вона мало не кидається на мене, аби з'їсти, ніби я величезний торт або що. І одразу ж за це отримує прізвисько – Припадочна. Вона навіть розштовхує інших дівчат, коли йде до мене. Я хапаю келих шампанського зі столика і за один ковток його осушую. Важка буде сьогодні нічка.

Припадочна, або Істеричка постійно намагається вхопити мене за руку, щось розказує про себе, ставить тупі запитання про особисте життя, я несу повну ахінею про різних моделей, з котрими я “зустрічався”. Через хвилин тридцять вона нарешті не без допомоги знімальної групи відривається від мене. Точно неадекватна.

Далі йде черга Нульового Розміру. Вона десять хвилин твердить, як рада познайомитись з такою відомою людиною, як я. Типова фанатка.

Гіршою за весь вечір стає дівчина, котрій я даю ім'я Словесний Понос. Вона настільки якісно проїжджає по моїх мізках, що я ще довго не можу прийти в себе. Дівчина – одна з тих людей, котрі починають розповідати за себе, а закінчують – про екскременти своїх собачок. Сподіваюсь, що останнє не піде в ефір.

Мерилін Монро, 5-й розмір і Гном говорять те, що їм диктує знімальна група і виглядає це тупо. Діалог розтягується на кілька годин. Невже не можна придумати щось власне? Малолітка виявляється розлученою, а Качконіс не може зв'язати й двох слів. Здогадуюсь, виною тому заспокійливі засоби. Коли черга доходить до Світлани, я не стримуюсь.

–Нарешті, я не міг дочекатись, – випалюю, не думаючи про знімання й те, що доведеться робити ще один дубль. Дівчина робить вимучений вираз обличчя і кривиться. – О, ні! Ні! Я не збираюсь тебе змушувати хоч щось робити! Я тут в'язень, як і ти!

Дівчина вмить змінюється і здивовано запитує:

–Але ж ти… Ти… Така посмішка…

–Я актор, – пояснюю, протягуючи руку для знайомства, – Олексій.

–Світлана, – видихає дівчина і приймає вітання. – То ти…теж тут не за власним бажанням?

–Скоріше за тупими обставинами… – знизую плечима. – А ти?

–Я... мені не до вподоби хлопці… – здається, у неї така фішка – говорити на видиху. – Мене мама сюди впихнула.

–Бідолаха, – кажу щиро. – Горе зближує. Ми обов'язково подружимось. Мою дівчину теж Світланою звуть, до речі.

–У тебе є дівчина? – запитує здивовано і показує в сторону інших дівчат, котрі роздратовані нашою живою розмовою. – А як же вони?

–Так, є, але вона ще про це не знає. Довга історія. Можливо, колись розповім. Отож, Світлано, можна я тебе обійму?

Ми міцно обіймаємось, наче колись давно загублені родичі, знайдені через кілька десятків років.

–Наговорились? – перериває Владлен. Він не злий, ні. Просто втомлений і роздратований. – А тепер ти, – показує на дівчину, – ти маєш сказати йому щось миле, а не цю всю фігню про батьків, котрі “засунули” тебе сюди. Ми потім все поріжемо і зробимо топове відео. Здається, я знаю кого обере Алекс в кінці проєкту.

Ну краще вже так. Я згоден на ту, котра не буде вішатися на мене.

Зйомки тривають до пізньої ночі. Мене змушують танцювати з учасницями, горнути їх до себе, фліртувати і посміхатись. Боже, зроби так, щоб Світі ніколи в житті про це не дізналась! Благаю!
Коли режисер нарешті відпускає нас, я прошу всіх залишитись на хвилину. Дівчата з інтересом поглядають на мене. Дехто відверто витріщається.

–Дякую, що залишились, дорогі мої! Хотів повідомити вам і знімальній групі, що у мене є дівчина. Для мене це шоу – просто робота. Я не збираюсь одружуватись з жодною із вас та прошу віднестись відповідально. Взаємних почуттів можете не чекати.

–Викуси, тупіца! – говорить Стерва до Світлани і я лиш хитаю головою. Ой, не дарма я їй дав це ім'я. Не дарма.

Покидаю приміщення, не прощаючись. Вертаюсь у свою кімнату, замикаючи двері ключем. Вони точно рознюхають, де моя кімната. І точно будуть сюди ломитись. Це лиш питання часу.

Мене підіймають зранку, не давши виспатись, вимогливим стуком у двері. Стрибаю у вчорашні джинси і відкриваю двері. На порозі Ліна.

–Алексе, доброго ранку! Пробач, що розбудила, – стиліст дивиться прямо в очі і я розглядаю в її сірих райдужках темно-сині краплинки. – Просто до зйомок сорок хвилин, а я… коротше, пора.

На останніх словах Ліна опускає погляд в підлогу, а потім йде у свою кімнату. П'ять хвилин і я уже сиджу перед дзеркалом. Дівчина проводить по моєму обличчю різними кісточками, а я спостерігаю за нею. Вона зосереджена і одночасно літає в небесах. Мені б так навчитись.

–Ліно… – тихо вимовляю її ім'я і дівчина лякається.

–Алексе… – повторює мені в тон стиліст.

–Що з тобою?

–А що зі мною? – перепитує моїм же тоном. Ну от що за звичка така? І хто її тільки навчив?

–Ти не тут. Десь у космосі.

Ліна сідає на столик прямо напроти мене, сумно зітхаючи. Не дивлячись на те, що дівчина – стиліст, сама вона виглядає звичайно, дуже просто.

–Чесно, Алексе. Було краще, коли ти мене не помічав, – вимовляє слова з досадою, наче я їй тут заважаю.

–Пробач. Не до того було. Можу й далі робити вид, що не бачу того, як ти працюєш.

Вона мовчить. А мені нудно. Хочеться поговорити про Світі, кричати, як сильно вона мені подобається! Але я не можу довіритись всім. От, Ліна, наприклад, вселяє довіру. Але не йде на контакт…

–Роздягайся, Алексе, – каже стиліст і я офігіваю на мить. – Сьогодні синя сорочка. Під колір твоїх очей. Вони зійдуть з розуму.

Ліна завжди знаходиться поряд, коли я переодягаюсь. Я не соромлюсь, а вона жодного разу не покидала кімнати. Але сьогодні я відчуваю себе некомфортно в її присутності. Не розумію в чому справа. Вона не витріщається, просто щось не те…

–Я попросив тобі нормальну кімнату. Сьогодні в одній з них розберуть гармидер і ти зможеш спати на великому ліжку, а не цій твердій софі.

–Зустрінемось через кілька годин, – відповідає дівчина, знову потупивши погляд.

Що не так?!

Сьогоднішній день стає ще гіршим. По плану – цілий день побачення з дівчатами. Спершу мене тягнуть в якийсь ресторан разом з Нульовим розміром. Я називаю її зайчиком через те, що поняття не маю, як звати дівчину. Вона тішиться від моїх слів і посмішок. А я з усіх сил намагаюся зобразити хоч якусь зацікавленість. Ці три тижні стануть пеклом для мене.

Другою на побачення приводять Стерву. Вона сьогодні спокійніша, мабуть, теж заспокійливого вкололи. Але виявляється, що ні. Дівчина просто затаїлась і хоче показати себе з хорошої сторони. Вона щось мило розказує про своїх ідеальних батьків, про те, як хоче мати таку ж сім'ю. В кінці побачення мені доводиться терпіти її руки на своєму обличчі. Здається, могла б, то присмокталась би, як п’явка, до моїх губ. Добре, що хоч не дотягнеться. Обожнюю свій зріст.

Після короткої перерви Ліна мене переодягає і ми їдемо до якогось невеличкого парку. Там мене чекає ще одна учасниця – Світлана. На душі відчуваю полегшення. Тут хоч не прийдеться терпіти її приставання. Ми гуляємо, розмовляємо про різні дрібниці, сміємось. І я ледь не називаю її Світі… Настрій пропадає – зйомки завалені.

Владлен просить зробити ще кілька кадрів, щоб потім можна було це змонтувати.

–Зроби вид, що хочеш її поцілувати, Алексе. А ти відвертайся, ніби соромишся, – наставляє нас режисер. Неохоче, але ми все ж підкорюємося. Доводиться перезнімати кілька разів для правдоподібності.

Потрапляю на віллу з запізненням, біжу до людини, яка відповідає за зберігання мого телефону. Він, як на зло, вмикається занадто довго! Наступного разу просто відключу зв'язок, так швидше. Світі підіймає слухавку і я одразу відчуваю полегшення – вона тут. Ми розмовляємо лише кілька хвилин, а настрій зашкалює. І байдуже, що поряд сидять двоє членів знімальної групи. Вони слідкують, щоб я нічого лишнього не бовкнув. Один з них – бугай, котрий ні слова не тямить українською. Просто сидить тут, наче він шафа, котра в будь-який момент готова двинути мені, якщо я розповім щось лишнє. Інший – наш, хитрий, противний тип.

Весь час, що залишився я пишу дівчині те, що накопичилось на душі. Питання, котрі мене давно цікавили перетворюю у невеличку гру, сподіваючись, що їй сподобається. Записую відеоповідомлення з двома рядками, що крутяться в голові уже другий день. Хочеться поділитись ними тільки з нею. Я обов'язково напишу цю пісню для неї.

Перед зйомками в мене є ще трохи часу, тому я вертаюсь у свою кімнату і дістаю прихований алкоголь. Тридцять хвилин і Ліна застає мене на підлозі. В голові літають рими. Вони, мов маленькі крилаті слова, то шикуються в ряд, то знову розлітаються.

–Ліночка прийшла, зараз вона буде зла, – усміхаюсь стилісту, – Алекс тут напився в хлам, а тобі все виправляй!

Заливаюсь сміхом і відкидаюсь на підлогу зіркою, розклавши руки й ноги в різні сторони.

–Алексе, ну і нащо ти напився? – запитує Ліна, одночасно підіймаючи мене на ноги. Вона не злиться, лиш зітхає тихо. – Як я тепер тебе до тями приведу? Де ж той Андрій, коли він так потрібен?

–Мій дружбан мене підставив, сам узяв і зник з Полтави, – заливаюся знову сміхом та хочу впасти на підлогу. – З повіями він. Де ще ж його можна знайти?

–Алексе, припини цей балаган. Розумію, що тобі не комфортно, але я то тут до чого?

Дівчина нахиляється до мене близько, щоб я не впав. Наші обличчя опиняються на відстані двадцяти сантиметрів.

–Я хочу до неї, – обдаю Ліну перегаром, від чого дівчина ледь помітно кривиться.

–До кого, Алексе? – дівчина відходить, тягнучи мене за руку до гримерної. Я не пручаюсь.

–До моєї Цукерочки, – сумно зітхаю і падаю на стілець перед дзеркалом.

–Ти ж не любиш солодкого, Алексе! – здивовано говорить Ліна.

–Тепер люблю, – знизую плечима і одразу ж впадаю в анабіоз. Я не сплю, просто думаю про неї, її голос, волосся і посмішку. Ну де я нагрішив, що мені приходиться зніматись в псих-шоу?

Владлен сердиться через мій стан. Кричить, що я знахабнів і поводжуся, як зарозумілий кретин. А я збираю себе з маленьких шматочків, через силу змушуючи усміхатись на камеру. Язик трохи заплітається, тому говорять в основному дівчата. Знову якесь кафе. На цей раз побачення з дівчиною Мерилін Монро. Її маленький рот не закривається і я не можу відвести погляд від її червоних губ – помада на них потроху стирається. Це неймовірно дратує.

–Червона помада тобі не пасує.

Слова вистрибують з моїх уст самі по собі, я навіть не встигаю збагнути, що говорю їх, перериваючи дівчину. Монро відкриває рот від здивування, її білосніжні зуби, здається, зависають в повітрі. А потім режисер вмішується.

Дівчина говорить за його командою кілька різних милих реплік, серед котрих потім склепають задушевно-делікатну бесіду. Бридко. Швидше б завтра.