–Щоооо? – давлюсь яблуком і починаю кашляти.
–Ти... Я просто уявив... ох... Картинка ніяк з голови не виходить.
–Розумію, в мене теж таке було на днях, – бовкнула, не подумавши. Ой, лишенько!
–Щооо? – тепер уже Алекс прифігів на іншому кінці проводу.
–Проїхали! Я завжди мріяла побувати на Лазурному узбережжі. Була підлітком і дивилась «Холостяка», там вони знімали епізод на Лазурному берегу. Мені сподобалось. Тепер мрію про те місце.
–Ти дивишся такі шоу? – якось дивно запитує Алекс. В його голосі я чую настороженість.
–Мені було тринадцять, а може й менше! Я уже давно виросла і не дивлюсь телик. Туфта ці всі холостяки, не вірю в них. Хоч і виглядають казково.
–Ну і правильно, не вір. Казок в реальному світі не існує, – голос Алекса наче затремтів.
–В тебе там все в порядку? Ти зайнятий? Щось не так?
–Ні, все гаразд. На черзі іграшки.
Голос його повеселішав моментально, і я викинула з голови неприємні думки.
–В дитинстві я обожнювала свій велосипед. Коліна зчесані були ціле літо. А от зараз улюбленої іграшки в мене немає. Люблю проводити час на балконі, в мене тут затишно.
–Круто. Люблю таке...
Ми розмовляємо довго, про все на світі. Про улюблені свята і дитячі трагедії. Про батьків і мого брата. Про маму Алекса і те, як їй зараз самотньо.
Хлопець обіцяє, що обов'язково нас познайомить. А ще він співає уривок нової пісні. Вона лірична, ніжна, про щасливе кохання. Інакша, не схожа на попередні. Вона жива.
Як же мені хочеться побачити його!
–Світі... В мене погані новини... – каже в кінці розмови Алекс і я все розумію.
–О, ні... Тільки не кажи, що ти не зможеш...
–Пробач... Це моя вина. Я... я тобі потім все поясню. Не зараз. Розумієш, у мене над головою стоїть людина, котра чує кожне наше слово....
–Якого дідька, Алексе? – серджусь я. – Ти не міг раніше сказати?
–Пробач.
–Час вийшов, – чую грубий чоловічий голос, який басить англійською.
– Дві хвилини нічого не змінять! - відповідає йому Алекс.
–Гаразд!– сердитий голос звучить ще гучніше.
–Світі. Послухай мене. Я не знав, що так вийде. Я буду писати тобі раз в три дні. Можливо частіше, якщо дозволять.
–Алекс, ти наче у в'язниці, – сумно промовляю. На очах виступають сльози.
–Гірше, – одне слово, а скільки болю в ньому. – Мені пора, Світі. Я сумуватиму. Я подзвоню, як тільки в мене з'явиться можливість. Цілую!
Зв'язок переривається.
–Катю, ти мені потрібна! – сльози течуть по щоках, коли я набираю номер подруги. – Я... приходь чим швидше.
–Вже лечу. Я зараз не вдома. Ярослав домчить мене за 10 хвилин. Тримайся.
Добре, коли маєш таку подругу. Котра прилетить з іншого кінця міста, тільки лиш попроси. Навіть пояснювати нічого не доводиться. Поки Катя десь там їде, я встигаю викурити сім сигарет, починає боліти голова. Дивно, що під час розмови з Алексом про паління я й не думала. Настільки зосередилась на хлопцеві, що забула про навколишній світ.
Катя залітає в мою кімнату і одразу кидається розпитувати, що трапилось. Я сиджу на ліжку, а подруга падає прямо біля моїх ніг і хапає мої руки. Важко розповідати крізь сльози, але я все ж справляюсь. Повідаю навіть делікатні подробиці, Катя лиш невесело усміхається.
–Світі! – Катя стискує мої руки, коли я закінчую розповідь. – Здається, він вляпався в якісь неприємності. Подумай, як йому там погано. Не будь егоїсткою! А що як його силою утримують?
По спині біжить холод. Це стало б гіршим жахіттям в моєму житті!
Ми ще довго сидимо з Кітті на балконі. П’ємо зелений чай з пісочним печивом і розмовляємо про навчання, відпочинок, літні канікули, Ярослава. Що завгодно, тільки не торкаємось теми Алекса.
Перед сном я пишу йому повідомлення: «Ти в порядку? Я хвилююсь.»
Мабуть, через те, що я виспалась вдень, сон не йде. Гортаю стрічку інстаграму, вчу економіку і навіть граю давно закинуту через брак часу гру. О третій ночі бажаю Алексу солодких снів та все ж якось засинаю. Пари наступного дня я збираюсь прогуляти. Ясін мене прикінчить.
Прокидаюсь я пізно і з відчуттям квадратної голови. Вирішую, що кращим антидепресантом стане прибирання, тому перебираю всі речі на балконі та в кімнаті. Назбирую три здоровенних сумки речей, одну з яких виношу на смітник, а дві інших (одну з дитячими іграшками, іншу – з непотрібним мені одягом) залишаю в коридорі. Віддам ці речі відомим блогерам, що займаються благодійністю. Хотіла познімати всі плакати, але не змогла, тим більше пора уже збиратись на роботу. Зроблю це в наступний свій вихідний. Обов'язково.
Перед початком зміни приходить повідомлення.
«Я тепер, як песик. Став на задні лапки – отримую гостинець. Полаяв по бажанню – отримую гостинець. Мерзота. Сподіваюсь, в тебе справи набагато кращі. Цілую.»
«Алекс, поясни! Я хвилююсь!»
Проте він не пояснює. І я почуваюсь тривожно. Здається, що мене зараз схоплять і стануть знущатись, як над Алексом. Страх окутує серце і душу.
«Мені страшно. Я боюсь, що з тобою твориться щось погане. Ти точно береш участь у тому проєкті, а не потрапив у халепу?»
«Мені уже починає здаватись, що мене викрадуть і зв'яжуть.»
«Де ж ти, Алексе? Ти мені потрібен»
Він відповідає посеред ночі, коли я сплю. Тому відкриваю повідомлення тільки зранку.
«Ну чого ти, Цукерочко? Не бійся, зі мною все гаразд. Просто морально добивають. Я вліз в це не по своїй волі, але міг відкупитись грошима. Просто не захотів. Тепер шкодую.»
«Цей кошмар закінчиться, він тимчасовий. Цілую!»
#106 в Молодіжна проза
#1158 в Любовні романи
#550 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.04.2023