Розділ 4. ЛІТОПИСЕЦЬ

Спогади Клементини, березень 2010 р.

 «За три місяці стажування, ми з братом швидко знайшла спільну мову з СОЛ (майбутньою хранителькою) - жвавою, веселою, і дуже відвертою дівчиною, та Гертрудою (майбутньою цілителькою) – спокійною, скритною. Маркус ідеально вписувався в дівчачу компанію. За період навчання-стажування, їх квартет, здавався нерозлучним, але нічого не буває вічним. І вони в цьому переконалися. Стажування закінчилося, прийшов час підтверджувати свій статус та дізнаватися дату смерті для переходу на новий рівень навчання.  

З кабінету Блеквуда вийшла похмура Гертруда. За виразом її обличчя було зрозуміло, що це кінець, але СОЛ мала жагу до безтактних питань.

— Ну що?

— Я не повернусь до Академії після смерті, - похитала головою Гертруда.

СОЛ ойкнула, та прикрила рукою рота від здивування та жаху.

— Коли тобі зітруть пам’ять? – обережно запитав Маркус.

— Завтра, після банкету з нагоди офіційного завершення стажування, - ледь тримаючись на ногах відповіла дівчина. Макрус підхопив Гертруду за талію, щоб та не впала. Дівчина ткнулася лобом в його плече, ховаючи сльози.

— Які шанси, не забути про світ АЛЬЮМІВ, після стирання пам’яті? – промовила Клементина до себе ніж до когось з друзів.

— Краще забути, ніж знати, але не бути його частиною, - промовила Гертруда, та ще сильніше притулилася до Маркуса. Хлопець обійняв її та поклав своє підборіддя на її голову.

— Розумію, - Клементина підійшла до них, та теж обійняла Гертруду, так наче їх обійми могли щось вирішити.

— Може це помилка? – мала надію СОЛ.

— Ні, мене перевіряли тричі, я не зможу стати цілителем, - звільнившись від обіймів близнюків промовила Гертруда. Її вираз обличчя з похмурого змінився на байдужий, вона прийняла свою долю.

— Прикро, дуже прикро. – розчаровано пробубніла СОЛ.

Наступними в кабінет зайшли ми з братом. Блеквуд сидів за столом та розглядав наші особисті справи.

— Ну що ж, вітаю, ви пройшли трьох місячне стажування. Ваш статус «мисливців» не потрібно підтверджувати. Можу лише сказати дату вашої смерті.

Ми з братом переглянулися, в очах промайнуло очікування повернення до світу АЛЬЮМІВ та продовження навчання. А поки в них буде час насолодитися світом живих не думаючи про те, що з ними щось не так, та побачити маму. Але не встигли близнюки зрадіти, як Блеквуд об’явив вирок:

— Клементина та Маркус Вірд померли три дні тому (10 березня у віці двацяти років) в психіатричній лікарні. Ваша родина вже поховала вас. Професор Сфінкс, декан факультету мисливців, зверніться до нього та продовжуйте навчання. З приводу бюрократії не турбуйтеся я все владнаю. Страшний суд та реінкарнацію вам не потрібно проходити, відмітки в особистих справах зробимо, тому офіційно – ласкаво просимо в СВІТ МЕРТВИХ!

Шок з наших обличь спав лише після того як ми  вийшли з кабінету директора, а дзвінкий голос СОЛ пролунав зовсім поруч.

— Нууу, - нетерпляче запищала дівчина альбінос.        

— Ми вже мертві і навіть поховані, - нервово хіхікав Маркус. А мене досі не полишала думка про те, що ми померли в психіатричній лікарні, а останній спогад про маму, той, як вона віддавала нас у руки Церберу. Хоча, насправді, нас запроторили до психіатрички, а вже потім за нами прийшов Цербер. Тепер пазл почав складатися. В божевільні нас настільки сильно накачали ліками, що це призвело до коми. Саме в цей прикордонний стан між двох світів який попадає людина підчас коми і з’являється Цербер, щоб забрати в світ мертвих на перевірку. Але перевірка не була потрібна, бо ми все життя жили між двох світів, а кома стала каталізатором для переходу.

Тепер розум ставав яснішим та світлішим. Коли закінчилось стажування вони померли у світі живих. Тому така легкість, бо більше не має прив’язок. Мати буде сумувати за нами, але її нарешті стане легше жити.

— Йой, одночасно заздрю та радію за вас, - випалила СОЛ та юркнула в кабінет до Блеквуда. Її не було хвилин п’ять, а потім вона вийшла трохи сумна.

— Хранитель, але повернуся лише через п’ятдесят років, оце облом.

— Попросиш стерти пам’ять чи ні? – запитала Гертруда.

— Так, бо накою дурниць, якщо буду знати, що після смерті мене чекатиме інший світ, - зізналася СОЛ. Гертруді стало легше, що вона буде не одна підчас стирання пам’яті.»

 На цьому спогади перервалися і Клементину повернуло назад в реальність. Провідник стояв поруч  та допомагав  підвестись. Коли дівчина стала на ноги, в голові запаморочилось, а шлунок просився на зовні. Символи що були на підлозі, зникли, сповіщаючи про завершення сеансу.

— На сьогодні досить, - з турботою промовив провідник.
—  Було важко, хоча це навіть не заблоковані спогади, - намагаючись приборкати підступаючу нудоту, сказала Клементина.

— Це через довге перебувала у світі живих, наступного разу буде трохи легше, поки не дійдемо до заблокованих спогадів.