31 березня 2022

31 березня

Світла знову не було.

Вранці я прокинулася від холоду. Паша тихо сопів поруч, загорнутий у ковдру.
Підвал просочився запахом горілої олії та гасу.

Дихати ставало все важче, тому всі двері залишали відкритими, щоб заходило свіже повітря. Коли було тихо, ми стояли або сиділи на сходах у підвал.

Як добре, що на вулиці весна. Пташки співають.

І ось до нас у підвал заскочив поранений соловей.
Ми напоїли його водичкою, дали пшона. У нього було зламане крильце, і видно, що воно почало неправильно зростатися. Усією громадою ми захищали його від котів, які теж жили з нами.

Ситуація в Сєвєродонецьку залишається вкрай складною.

Зв'язку в місті практично немає. Окупанти глушать сигнал мобільних мереж навіть у віддалених місцях, що робить неможливим отримання актуальної інформації та зв'язок із близькими.

У таких умовах надія на евакуацію тане з кожним днем. Ми продовжуємо чекати, але щодня впевненості у порятунку все менше.

І ось Віталіку вдалося зловити зв'язок.

— Дай я наберу перевізника, — попросила я.

Я з усіх сил намагалася пояснити йому, що нас потрібно терміново евакуювати. У нас немає світла і води, а ще у мене маленька дитина. Нам не вижити.

Зв’язок був поганим, але він все зрозумів. Обіцяв приїхати завтра о 7 або 8 ранку, сказав бути напоготові.

Це була хороша новина.

Але ніхто вже не вірив… Ми надто багато сподівалися.

Ми подзвонили бабусі й дідусеві, щоб вони залишалися вдома та чекали нас. Дядько, татів рідний брат, обіцяв їх привезти.

Увечері знову почався обстріл. Ми з Пашею спустилися в підвал, намагаючись сховатися від вибухів. Я тримала його на руках, відчуваючи, як він тремтить від холоду та страху.

Ще один день у пастці. Ще один день без відповіді.