29 березня 2022

29 березня

Світло знову зникло.

Зранку ходили чутки, що сьогодні знову спробують вивезти людей. Хтось казав, що евакуація вже почалася в сусідньому районі, хтось — що автобуси навіть не виїхали. Ніхто не знав напевно. Ми чіплялися за будь-яку інформацію, але правда завжди була одна й та сама — ми досі тут.

До нас зайшла сусідка.
— Ти збиралася їхати до чоловіка? Може, спробуємо разом? Мені дали номери на евакуацію до Дніпра. Подзвониш? — звернулася вона до мене.
— Давайте спробую.

Я взяла список контактів, але все безрезультатно — зв’язку не було.

— Не змогла додзвонитися, — сказала я. — Але за мною сьогодні має заїхати кум. Він обіцяв завтра відвезти. Поїдемо разом?
— Звісно! — радісно вигукнула вона.

Поруч сидів чоловік, який досі мовчав. Він раптом заговорив:
— Та нікому ви там не потрібні. От поїдете ви, і як житимете? Де гроші на житло братимете? Все це казки — допомога, турбота. Краще вже тут пересидіти. Зате вдома будете, у своїй квартирі.
— Якщо вона ще залишиться, — відповіла я.

— Треба думати позитивно. Не залишиться ця — будуть інші. В які можна буде заселитися. У нас от більше немає квартири, і нічого. Багато людей виїхали й більше не повернуться.

По радіо передавали, що бої посилилися. У місті стало ще небезпечніше. Виходити на вулицю тепер майже неможливо. Волонтери більше не можуть прорватися, продукти завозити нікуди. Люди починають панікувати.

Але що робити? Ми знову опинилися в тій самій точці: без світла, без води, без зв’язку, без можливості виїхати.

Кожен день — те саме. Холод. Вибухи. Очікування. Надія. І розчарування.

Я вже не знаю, чи стане завтра іншим.

Кум так і не зміг приїхати. Перевізник теж не наважився.