28 березня 2022

28 березня

Я прокинулася від того, що Паша заворушився поруч. У підвалі було темно й холодно, але я одразу згадала — сьогодні нам їхати.

Я подивилася на нього. Йому три місяці. Уже три місяці. У нормальному житті я б раділа, святкувала, робила фото, записувала в щоденник, як він росте, що нового навчився. А зараз… Зараз я просто радію, що ми дожили до цього дня.

Мама вже не спала. Вона сиділа, закутана в кілька кофт, і мовчки дивилася в одну точку.
— Ти не передумала? — запитала я.
— Ні, — тихо відповіла вона.

Раптом дали світло. Це здавалося добрим знаком.

Ми швидко зібралися. Я навіть не розкладала сумки, але як хотілося взяти більше! Як хотілося заїхати додому й забрати все…
Мама, бабуся та Марина теж спакували речі — тільки найнеобхідніше.
Ми всі поставили телефони на зарядку. Без зв’язку ми не могли рухатися далі.

День був гучний, здавалося, ще голосніший, ніж зазвичай. Ми сиділи й чекали, коли за нами приїдуть. Мама нервувала, вже майже готова була передумати. У Маші почалася блювота. Невже вона захворіла? Як тоді їхати? У Марини теж погане самопочуття.

Подзвонив кум:
— Я сьогодні ближче до вечора заїду за тобою, а завтра зранку виїдемо.

Але я не знала, що робити. А раптом він не приїде? Раптом мені не судилося їхати з ним?

Я зателефонувала чоловікові.
— Якщо я приїду завтра, ти зможеш мене забрати з Дніпра?
— Ні, у мене робота, це початок тижня, вам доведеться добиратися самим.

— Ти при своєму розумі?! У мене величезна сумка з речами і Паша на руках, як я доберуся сама?! — у голові наростали злість і відчай. Здавалося, що все, що я переживаю, стосується тільки мене, що це лише моя проблема. — Що ти за людина, без мозку! Не можу з тобою спілкуватися! — я кинула слухавку.

Він зіпсував мені весь настрій. Тепер я не знала, що робити: їхати зі всіма чи чекати кума.

Раптом прийшов Віталік:
— Відбій, перевізник не приїде. Його не пропустили через сильні обстріли.

І знову надія обірвалася.
— Нам не судилося звідси вибратися, — сказала мама.
— Ну так, судилося померти тут, — різко відповіла я.

Люди почали повертатися назад.
— Евакуацію скасували… — розчаровано сказали вони.

Надія згасала у всіх. Ще один день у зруйнованих мріях.

Зв’язок у підвалі зник. Щоб комусь подзвонити, потрібно було виходити надвір, ризикуючи життям.

— Треба сказати батькові, що ми сьогодні не виїдемо, — сказала мама.

Віталік пішов телефонувати. Він швидко поговорив і повернувся назад.