27 березня 2022

27 березня

Завтра Паші буде три місяці. Я думала про це весь день. Хотілося б відсвяткувати, але який може бути свято тут, у темряві, серед холоду й постійних вибухів?

Ми все ще без світла, води й зв’язку. Кожен ранок починається однаково — з надії, що, може, все це було лише кошмаром, що, можливо, сьогодні стане легше. Але щоранку надія розбивається об реальність.

Мама знову заговорила про виїзд. Я бачила, що вона вже майже наважилася, але її стримував страх.
— Мамо, ви поїдете з нами? — запитала вона бабусю.
— Я хотіла б, але все залежить від того, яка буде машина. Може, місць не вистачить.
— Ми можемо замовити дві машини, — запропонувала Марина.
— Спочатку зв’яжіться з перевізником, — сказала бабуся.

Віталік спробував зарядити телефон від ноутбука.
— Є п’ять відсотків, — сказав він. — Кому дзвонимо першому?
— Давай татові, чи зміг він вмовити дідуся з бабусею, — сказала Марина.

Він вийшов надвір у пошуках зв’язку. Марина пішла за ним. Через кілька хвилин вони повернулися.
— Тато зміг їх переконати, але вони думають, що за ними приїде він. Не зміг їх відмовити від цієї ідеї, — пояснила Марина.
— Тепер треба дзвонити перевізнику, дізнатися, чи зможе він прислати дві машини, які саме, куди вони їдуть, скільки коштує й коли виїзд, — сказала мама.

Вони знову пішли телефонувати. Цього разу розмова тривала довше.
— У нього або "Опель" (там чотири місця), або "Газель". Їде туди, куди скажемо. Ціна — 500 за машину.
— І що робити? — мама зітхнула. — В "Опелі" тільки чотири місця, а нас восьмеро.
— У "Газелі" буде холодно, зате всі помістяться. Але є шанс, що там немає сидінь. Я не до кінця зрозумів, що він сказав, — відповів Віталік.
— Значить, беремо "Газель". Я готова їхати з вами, — сказала я рішуче. Я вже розуміла: якщо світло не з’явиться, з кумом я не зможу зв’язатися, а залишатися тут далі я просто не можу.

Ми домовилися виїжджати завтра зранку до Старобільська. Там нас забере тато з дядьком на машині.

Опівдні вибухи стали ближчими. Ми знову зібралися в коридорі, у найзахищенішій частині підвалу. Я тримала Пашу на руках і думала про те, яким мало б бути його дитинство. Спокійним. Безпечним. Зовсім не таким.

Під вечір до нас зайшов чоловік Каті.
— Як вони там? — запитала мама.
— Нормально. Надя вже здорова, а ось Ростика ще капають... Якби ще трохи потягнули, втратили б його, — сумно відповів він.
— Добре, що вже все налагоджується. Чекаємо їх, — сказала мама.

Ніч настала раптово. Світла так і не було, телефон майже розрядився. Я поклала Пашу поруч, вкривши всіма ковдрами, що були. У підвалі було холодно й сиро, але я намагалася гріти його своїм тілом. Думки плуталися, втома тягнула в сон, але я боялася заснути. Завтра — важливий день. Завтра ми їдемо.

Десь у далечині знову вибухи. Я закрила очі.
Тільки б дожити до ранку.