24 березня 2022

24 березня

Ніч знову була важкою. Я погано спала, крутилася, здригалася від кожного звуку. Здавалося, що навіть у тиші повітря вібрує від напруги.

Вранці зникло світло. Темрява в підвалі тиснула, і ми запалили свічки, щоб хоч трохи освітити простір. Зв’язок також зник, і від цього стало ще страшніше — залишитися без інформації в такий час означало повну ізоляцію від світу.

Удень ми піднялися додому, щоб помитися. Коли я купала Пашу, він сміявся й радів воді, ніби навколо не було війни. Цей короткий момент щастя розривав серце — так хотілося, щоб він не знав жаху, який нас оточує.

День був відносно тихим. Ми трохи відпочили при денному світлі, але невдовзі знову почалися вибухи. Опівдні ми в паніці спустилися назад у підвал.

Увечері, на наше здивування, повернули світло. Я зітхнула:
— Я думала, що це кінець...

Раптом задзвонив телефон. Я навіть не одразу повірила, що з’явився зв’язок. Дзвонив кум:
— Готуйся, завтра за тобою заїду.

Серце закалатало швидше. Я зраділа, але водночас відчула клубок у горлі. Треба було попрощатися з дідом.

Я знайшла його, і він зустрів мене сумним поглядом:
— Все-таки їдете… — у його голосі чулася водночас і розуміння, і біль.
— Так, тут залишатися не можна, — відповіла я, намагаючись не показати, як мені важко.

Ми сіли поряд, почали говорити про новини, згадувати минуле. В якийсь момент дід замислився, а потім тихо сказав:
— Знаєш, моя прабабуся була відьмою… Кажуть, якісь сили передалися й мені. Я ще в молодості знав, що доживу до війни. Але не хотів у це вірити.

Я ковтнула.
— Ми всі не хотіли…

Пізніше я знову спробувала переконати маму поїхати зі мною:
— Сьогодні ми пів дня сиділи без світла. А якщо його більше не буде зовсім? Подумай про Машу. Якщо раптом зв’язок зникне чи ви не зможете додзвонитися до перевізника? Що тоді?

Мама мовчала, обдумуючи мої слова.
— Марино, що ти думаєш? — запитала вона у сестри.

Марина зітхнула:
— Їдьте. Ми залишимося з бабусею, будемо допомагати. У вас діти, вам не можна тут залишатися.

— Ні, я не можу вас покинути, — вперто відповіла мама.

Я зателефонувала чоловікові.
— Завтра за мною заїде кум, треба, щоб ти зустрів нас у Дніпрі. Я сама не зможу добратися.

— Завтра я ніяк не зможу, у мене робота. Доведеться тобі чекати мене до суботи.

Я мало не закричала:
— Ти знущаєшся? Де мені тебе чекати?!

— Гаразд, я щось придумаю. Ти головне виїжджай.

Пізно ввечері Наді й Ростикові стало погано — їх нудило, почався пронос.

— Сподіваюся, це не ротавірус, — прошепотіла мама. — Бо тоді ми всі перехворіємо.

— І ліків немає, — додала я, відчуваючи, як всередині все стискається від безсилля.

Ніч була важкою. Надю й Ростика нудило без зупинки, вони плакали, у них піднялася температура. Я намагалася знайти в голові хоч якісь знання, перебирала симптоми. Єдине, що спало на думку, — кишкова інфекція.

— Якщо завтра їм не стане краще, доведеться йти в лікарню, — сказала мама.

Я не знала, що буде далі. Завтра мала бути дорога в невідомість, а тут, у підвалі, залишалися мої рідні. Ми лягли спати з тривогою й надією, що цей жах скоро закінчиться.