23 березня 2022

23 березня 2022 року

Я прокидалася кілька разів посеред ночі.

Мені вчувалися вибухи, здавалося, що стіни здригаються, а підлога йде з-під ніг. Я хапалася за речі, вчеплювалася в коляску, готувалася бігти... Але це був лише сон.

Чи не сон?

Після тієї ночі на сьомому поверсі мені почали дошкуляти панічні атаки. Я вже не розуміла, що реальне, а що ні.

Всі спали, а мої очі вперто не заплющувалися. А коли я все ж засинала, мене накривали кошмари.

Ранок настав пізно.

Ближче до десятої всі почали прокидатися.

Бабуся принесла нам сніданок. Я їла, не відчуваючи смаку. Паша сидів на руках, його пальчики стискали мене так, ніби боялися відпустити.

Сусідка, мама Наді, принесла старий комбінезон — теплий, хоч і завеликий. Я була вдячна, бо тепер могла гуляти з Пашею коридором, не боячись, що він змерзне.

Опівдні почалося пекло.

Стіни підвалу ходили ходором, з-під стелі сипалася штукатурка.

— Так само було, коли влучило в лікарню... — пробелькотіла я, стискаючи Пашу.

Мама почала їх проклинати. Я ніколи не бачила в її очах стільки люті.

Обстріли не припинялися. Здавалося, вони триватимуть вічно.

Коли нарешті все стихло, ми наважилися вийти.

Ми завмерли в жаху.

Навколо нашого будинку — чотири глибокі вирви. Земля розколота, всюди уламки, дим.

— Тут газову трубу пробило! — крикнув чоловік.

— Перекрийте газ! Терміново! — закричала жінка.

Газ перекрили у першому під’їзді.

— Нам пощастило, що ми ще з газом, — зітхнула бабуся.

— Поки що, — тихо відповіла я.

Люди з першого під’їзду почали спускати електроплити.

— Ви що, здуріли? Тут зараз замикання станеться, що тоді робитимемо?! — обурився молодик, якому завжди щось не подобалося.

— А ти електрик? — різко перепитала сусідка Алла.

— Ні, тут і не треба ним бути! І так ясно, що проводка нікудишня!

— А мій чоловік електрик. І він каже, що все буде гаразд, якщо не вмикати все одночасно.

— Ви нас тут спалите! — не вгамовувався він.

— А що нам робити?! Газа немає! Нам що, померти з голоду?!

— Мене це не обходить. Користуйтеся своїми печками вдома!

— Ага, тобі добре казати, бо в тебе газ є! — огризнулася Алла.

Мені хотілося вчепитися цьому егоїсту в обличчя.

Бабуся піднялася в квартиру за обідом і повернулася бліда.

— У нас уламком вибило вікно на кухні… Осколок застряг у стіні. І ще на балконі — теж вибило, але уламок я не знайшла.

Я більше не відчувала страху.

Здається, я вже нічого не відчувала.

Увечері я вирішила написати другові чоловіка. Він був на «Азоті».

"Привіт, як ти?"

"Я їду в Ростов до мами. Далі, мабуть, у Німеччину."

— Уявляєте, він виїхав у Ростов! — ошелешено сказала я.

— Дізнайся, як йому це вдалося! — пожвавішала мама.

Я запитала.

"Знайшов перевізника, який везе в той бік."

— Він тільки в Росію їде? — не вгамовувалася мама.

"Ні, він висаджував людей по дорозі — у Красному Лимані, Сватовому."

"І скільки тобі це коштувало?"

"Ми платили не за людину, а за машину. Усі разом віддали 500 доларів. Але чи їде він у Смолянинове — не знаю, треба питати."

— Дорого… Але, може, так ми зможемо побачитися з татом… — мама загорілася ідеєю.

Я відчула, як у мені закипає злість.

— Тобто їхати до тата — це нормально?! А те, що я хочу до чоловіка — це дурість і безвідповідальність?!

— Поїхати до батька — це найкраще, що може бути, — наполягала мама. — Ми будемо ближче до дому. Якщо буде затишшя, зможемо забрати бабусю й дідуся. Там тихо, ми зможемо виїхати в Луганськ. А головне — всі разом.

— А в Запоріжжі теж тихо. Там можна жити нормально, Машу до школи віддати.

— І ти в це віриш? — зневажливо пирхнула мама.

— Гаразд. Я візьму номер, хочете — телефонуйте, дізнавайтеся.

Я взяла номер, але дзвонити можна буде тільки через два дні, коли перевізник повернеться.

У мами в очах з’явилася надія. Вона радісно подзвонила татові.

— Моïх старих теж заберіть! — почувся його голос у слухавці. — Що вони самі там робитимуть?..

— Спробуємо їх вмовити, — відповіла мама.

Цієї ночі ми заснули з надією на краще майбутнє.