22 березня 2022

22 березня 2022 року

Я прокинулася ще до світанку, хоча, сидячи в підвалі, навіть не знала, коли він настане.

Хоча… чи можна це назвати сном?

Очі закривалися, тіло вимикалося, але мозок продовжував працювати.

Гул у вухах, хаотичні думки, що перескакували одна на одну.

Що буде далі?

Чи встигнемо ми виїхати?

Чи буде дорога безпечною?

Чи вистачить їжі бабусі, якщо ми поїдемо?

Я боялася, що просплю, але Паша мене розбудив.

Він замуркотів уві сні, а потім відкрив очі й тихенько заплакав.

Я взяла його на руки, почала заколисувати.

— Ш-ш-ш… Тихо, малюче… Мама поруч…

Ранок почався з холоду.

Тут завжди було холодно.

Бабуся приготувала щось на сніданок, але я майже нічого не змогла з’їсти.

Ком у горлі.

Говорити не хотілося.

Віталік і Марина сиділи поруч і мовчали.

Бабуся теж мовчала.

Маша гралася в планшеті.

Тільки мама знову почала сперечатися:

— Ну ти ж передумаєш, правда?

Я відклала ложку.

— Ні, мамо. Я поїду.

— Як ти можеш!

— Як я можу? Мам, ти взагалі розумієш, що там…

Я замовкла, не знайшовши потрібних слів.

— Як ти можеш мене залишити? Ти думаєш про дитину? Якщо ви потрапите під обстріл? — у її голосі звучали і злість, і біль.

— А ти думаєш про те, що тримаєш мене тут, ризикуючи життям Паші?

Тиша.

Ми знову не змогли домовитися.

Вдень я збирала речі.

Здавалося, що зможу взяти багато, але врешті-решт вмістилося лише найнеобхідніше.

Так шкода все залишати.

Стільки нових речей у Паші на виріст.

А там що? Знову все купувати чи носити чужі речі?

— Віталік, допоможеш мені з речами?

Він мовчки взяв сумку, відклав зайве, залишив тільки головне.

— Тобі вистачить.

— Дякую.

Мені хотілося плакати.

Хотілося закричати.

Але я не могла собі цього дозволити.

Не зараз.

Не перед ними.

До вечора Паша став ще неспокійнішим.

Животик болів.

Я гладила його, носила на руках, заколисувала.

Але він усе одно плакав.

Плакав, бо йому було боляче.

А я нічого не могла зробити.

Нічого.

І від цього ставало ще гірше.

Я дивилася на його маленьке личко, на заплакані очі, на крихітні пальчики, що чіплялися за мене.

Мій хлопчик.

Я просто хочу, щоб він був у безпеці.

Щоб усе це швидше закінчилося…

Задзвонив телефон. Кум.

— Завтра відвезти не зможу. Буде тільки поїзд. Поїдеш на поїзді?

— Ні, на поїзді страшно.

— Згоден. Як буду їхати — скажу заздалегідь, щоб ти зібралася.

— Я вже на валізах, — сумно відповіла я.

Повідомила мамі.

— Радій, завтра не їду. Тепер навіть не знаю, коли поїду.

— Значить, не доля, — з полегшенням сказала вона.

Зателефонувала чоловікові.

— Завтра виїхати не вийде. Чекаю іншої нагоди.

— Звісно, ти й не хочеш.

Як завжди, розмова не пішла.

Я не витримала:

— Ти хоч переживав, коли прочитав новини про лікарню? У мене ж не було зв’язку!

— Я новини не читаю. Я не знав, що у вас там.

На цьому розмова закінчилася.

Чи буде все добре, якщо я поїду до нього?

Чи знову доведеться тягнути все на собі?

Спати лягли пізно.

У Паші сильно болів животик, ледве його вклала.

А потім почала вередувати Надя.

Поки нас не було, одна сім’я виїхала.

Ті, у кого була трирічна Аня.