Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла

21 березня 2022

21 березня 2022 року

За всю ніч я, напевно, поспала години дві.

О шостій ранку знову сиділа біля вікна, вдивляючись у сіре, непривітне небо.

Зв’язку не було.

Чи зможе кум мене забрати? Чи зможе мене знайти?

Я більше не хочу тут залишатися. Ще одну ніч – я просто не витримаю.

Де наші лікарі?

Я просто чекала. Дивилася на двері й чекала, коли хтось зайде.

Паша прокинувся. Я погодувала його, ми просто лежали на ліжку, притиснувшись один до одного.

Десь о десятій ранку зайшла лікар.

— Ми йдемо назад. Ви з нами чи залишаєтеся тут?

— Звісно, з вами! Я тут усю ніч заснути не могла.

— Ми всі такі, — втомлено зітхнула вона. — Збирайтеся, зараз хтось прийде, допоможе з речами.

Чекати було нестерпно.

Хвилини тяглися, як вічність.

Нарешті за нами прийшли. Ми швидко зібрали речі, спустилися до приймального відділення.

— Тікайте звідси, — раптом сказала медсестра, яка допомагала нести наші сумки. — Тут жити вже неможливо… Кожен день усе гірше… Усе більше смертей…

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима. Вони блищали від сліз.

— рятуйтесь … будь ласка…

В приймальному відділенні було гамірно.

— Прилетіло в АТБ… Просто в чергу… Там було багато людей…

І ось, одна за одною, почали приїжджати каталка за каталкою.

Дехто ще дихав.

Дехто вже ні.

Багатьох оперували просто тут, у приймальному відділенні. Без анестезії. Без зупинки.

Чоловіки й жінки без рук. Без ніг. З розірваними животами.

Крики.

Стогін.

Запах крові, який проникає в легені.

Я бачила таке тільки у фільмах.

Тільки тепер це було не кіно.

А найбільший страх — це раптом упізнати когось із знайомих серед цих людей.

Мої нерви здавали.

Ми повернулися до нашої лікарні.

Світла не було.

Було холодно. Жахливо холодно.

— Нас залишилося восьмеро, — сказала лікар. — Будемо всі в одній палаті. Решту закриємо, щоб було тепліше.

Я знайшла місце для себе й Паші, сіла на жорстке ліжко й просто чекала.

Чекала, що буде далі.

— За вами кум.

Я підняла голову… і не впізнала його.

Форма.

Борода, що відросла й постаріла його років на десять.

Він дивився на мене, а я дивилася на нього.

Паша побачив його і заплакав.

— Все добре, малий… Все добре… — я погладила його по спинці, заспокоюючи.

Ми швидко зібралися.

Все відбувалося, як уві сні.

— Візьміть порошок, підгузки й ліки — про всяк випадок, — лікарка говорила тихо, але твердо.- Успіху вам.

Я кивнула.

— І вам… І вам того ж. Нехай настане мир… Тримайтеся.

Ми обійнялися.

Як рідні.

Наче знали одна одну все життя.

Город, у який ми виїхали, був чужим.

Мої вулиці. Мої будинки. Але все не так.

Темне. Порожнє.

Зруйноване.

Я дивилася у вікно, поки кум вів машину.

Він мовчав.

Я мовчала.

Що тут скажеш?

Нас довезли. Кум взяв сумки, ми побігли до під’їзду.

Перший — закритий.

Другий… відкритий.

Бігом у підвал.

— О, вас чекали! — сусідка, побачивши мене, аж зраділа.

Бабуся вийшла назустріч.

Я кинулася до неї, міцно обійняла.

— Дякую тобі, куме… — прошепотіла я.

— Зателефонуєшь, — коротко відповів він і пішов.

— Віталік вже хотів бігти за тобою! — сказала мама.

— Та й бабуся теж, — додав Віталік.

Я дістала з кишені стіки, простягнула йому.

Бабуся взяла Пашу на руки, почала його гойдати.

А я…

Я почала говорити.

Розповідала все.

Як воно було. Як плакали діти. Як падали стіни. Як лікарі оперували без анестезії.

Як виглядає життя там, за межами цього підвалу.

Як виглядає смерть.

— Там стає все гірше, — сказала я. — Я поїду в Запоріжжя. Кум відвезе.

— Ні! Я тебе не відпущу! — мама закричала.

— Як ти мене втримаєш?! Я доросла! Я думаю про свою дитину! Що буде, коли закінчиться електрика? Вода? Як ми будемо жити? Чим годувати Пашу, коли зникне гуманітарка?! Бабусі без нас продуктів вистачить надовше!

— А з чого ти взяла, що все це зникне? — бабуся тихо подивилася на мене.

Я вдихнула. Глибоко.

— Бо в нових районах уже нічого немає.

Тиша.

Я відвернулася, почала перебирати речі.

Що брати?

Що залишити?

Ми домовилися, що післязавтра за мною приїдуть.

Я подзвонила чоловікові, щоб сказати, що ми вдома.

Очікувала почути полегшення в голосі.

Радість.

Але…