19 березня 2022

19 березня 2022 року

Ніч знову була тривожною. Вибухи то віддалялися, то знову гриміли десь зовсім поруч, змушуючи вікна здригатися. Але ми вже майже не здригалися. Притуплений страх став частиною повсякденності.

Паша крутився, сопів носиком, іноді здригався уві сні. Я тримала його на руках, заколисувала, погладжувала по спинці. Шепотіла йому ніжні слова, хоча й сама не вірила, що все буде добре.

Візит медсестри

Ранок почався з приходу медсестри. Вона швидко глянула на мене, потім на Пашу:

— Як він?
— Животик ще болить, але, здається, трохи легше, — сказала я, намагаючись не показувати своєї втоми.

Медсестра нахилилася до Паші, лагідно погладила його по животику:

— Пробіотик давайте далі, але солоне не їжте.

Я кивнула. Солоне… яка різниця, що їсти? Ми всі їли те, що вдавалося знайти.

Новини, що стискають серце

Люди у відділенні шепотілися. Хтось встиг упіймати мережу й передав новини:

— Вчора Сєвєродонецьк знову бомбили. Кажуть, у районі автовокзалу знищили кілька будинків…
— Лікарні переповнені. Поранених просто кладуть на підлогу в коридорах…
— У деяких районах вже зовсім немає води. Люди топлять сніг або чекають на дощ.

Я слухала й не могла повірити, що це все відбувається в моєму рідному місті.

— Кажуть, у Сєвєродонецьку почали евакуацію… але колони обстрілюють.
— Пологовий ще тримається?
— Так. Жінки народжують прямо в підвалах…

Кожне слово було як удар у груди.

Життя в лікарні

Паша став капризним.  Його маленькі ручки хапалися за мою шию, ніби боявся, що я кудись зникну.

— Важко тобі, мамо? — усміхнулася санітарка, дивлячись, як я ходжу по подвалу, притискаючи до себе сина.
— Трохи, — зізналася я.

Вийшла з Пашею в коридор. Там сиділи люди — мовчазні, з втомленими очима. Хтось намагався зловити зв’язок, хтось просто сидів, дивлячись у стіну.

Ввечері ми знову розмовляли з мамою Міші.

— Думаю, нас випишуть скоро, — сказала я.
— А якщо не захочеш, можуть залишити тут, — тихо відповіла вона.

Я зітхнула. Тут справді було спокійніше, ніж удома.

Зателефонувала бабуся.

— Як ви там? — запитала вона.
— Тут спокійно, набагато тихіше, ніж у підвалі. Я навіть не хочу назад, — зізналася я.
— Ми приберемо, спробуємо навести порядок. Чекаємо й дуже сумуємо.
— А у вас як?
— Все як завжди. Дід тепер з нами, ще багато нових людей. Усі з дітьми. Вночі майже не спали — то один дитина плаче, то інший…
— А у нас тут відбій, як за розкладом.

Як же не хотілося мені повертатися. Тут усе було по-іншому, хоч і страшно.

Новий маленький пацієнт

Ввечері привезли хлопчика. Він був весь у подряпинах, одяг розірваний, очі величезні й перелякані.

— Він з Рубіжного, в їхній будинок влучив снаряд, — сказав пожежник. — Лягай спати з нами.
— Де моя сім’я? Що з мамою і сестричками? Їм допоможуть? — питав він.
— Ми не знаємо, що з ними. Вони в іншій лікарні, але їм допоможуть, — відповіла лікар.

Хлопчика завели в душ. Потім я почула, як одна з медсестер стиха розповідала:

— Він вижив один… Мама і дві сестри загинули. Але як йому сказати? Батько перед обстрілом пішов по воду. Чи вижив він — невідомо…

Медсестра вирішила сфотографувати хлопчика і виклала в групу. Може, знайдуться рідні.

Я дивилася на нього і відчувала, як у мені наростає лють.

За що це їм? Маленькому Єгорці? Цьому хлопчику?

Щоночі перед сном я думала про Єгорку. Чи думає про нього його мама?..

Розмови, які стають холоднішими

Я подзвонила куму.

— Привіт. Паша вже здоровий. Можеш нас забрати, коли випишуть? Це, мабуть, завтра або післязавтра.
— Як тільки буде можливість, одразу заберу. Але завтра точно ні, — пообіцяв він.

Подзвонила чоловікові. Розмова була короткою, майже беземоційною.

— Бережи себе, — лише сказав він.

Коли стемніло, місто знову здригнулося від вибухів.

Я міцно притиснула Пашу до себе, поцілувала в маківку й прошепотіла:

— Спи, мій хороший, спи…

Але ми не спали.