18 березня 2022

18 березня 2022 року

Ніч знову була важкою. Вибухи стрясали місто, але ми вже перестали здригатися. Звикли. Або просто втомилися боятися.

Паша спав неспокійно. Я тримала його на руках, заколисувала, але він постійно здригався уві сні. Здається, навіть немовлята відчувають, що щось не так. У темних коридорах лікарні лунали приглушені розмови, рідкі кроки, тихий плач когось із пацієнтів.

Зранку зайшла медсестра.
— Як почувається Паша?
— Животик усе ще турбує, — відповіла я, колисаючи його.

Вона насупилася, оглянула малюка.
— Давайте йому пробіотик тричі на день. І ще… у нього на щічках дерматит. Що ви їли?
— Усе те саме, що і всі.
— Солону рибу?
— Так…
— От і причина. Це може бути алергія. І животик, швидше за все, теж через це. Як випорожнення?
— Понос, зеленого кольору.
— Коли буде наступний підгузок, покажете.

Вона пішла, а я задумалася. Справді, їм усе підряд, не думаючи про наслідки. Але ж де тут вибирати?

Увечері я передала підгузок, і лікарка призначила сироп. Ще раз нагадала: «Не їжте все підряд».

Паша був неспокійним, увесь час просився на руки. Спина вже нила, але я тримала його міцно, бо це єдине, що могла для нього зробити — бути поруч.

Історії, які неможливо забути

Ввечері, коли в коридорах трохи стихли кроки, ми сиділи й розмовляли. Жартували, сміялися — так було легше не думати про те, що за стінами лікарні триває жах.

Мама Михайлика розповіла свою історію. Важку, болючу.

— Я була заміжня, — почала вона. — Коли мені сказали, що з дитиною щось не так, усі підтримували: народжуй, допоможемо, впораємося.

Вона замовкла, ніби збиралася з силами, і продовжила:

— А потім чоловік пішов. Не витримав. Пішов до моєї подруги. Точніше, до хрещеної Михайлика. Сказав: «Я не можу бачити, як він мучиться. Він все одно довго не проживе. Навіщо прив’язуватися?»

Я дивилася на неї й не знала, що сказати.

— Відтоді ми з Михайликом — часті гості лікарень. У нього проблеми майже з усіма органами. Але він живе. І я живу заради нього.

У її голосі було стільки болю й водночас стільки сили.

Ніч

За вікном знову лунали вибухи. Я сиділа з Пашею на руках, гладячи його по спинці, відчуваючи, як його маленьке тільце розслабляється в моїх обіймах.

— Спи, мій хороший, спи… Все буде добре…

Але чи вірила я в ці слова?