17 березня 2022

17 березня 2022 року

Ніч була неспокійною. Десь далеко вибухало, а інколи гупало так сильно, що здригалися стіни, а стеля моторошно скрипіла. Здавалося, що ще трохи – і будівля почне руйнуватися. Але під ранок стало тихіше.

Як завжди, з самого ранку Паші зробили укол.
— Ось і все, це останній, — повідомила медсестра з легкою усмішкою.
Які ж це хороші новини. Нарешті хоч щось закінчилося.

— Як він себе почуває? — запитала лікарка, проходячи повз.
— Набагато краще. Нежить пройшов, температура теж… Але животик ще турбує вночі.
— Принесу пробіотик, — сказала вона і поспішила до інших пацієнтів.

Зв’язку майже не було, але час від часу хтось ловив слабкий сигнал. Новини передавали з вуст у вуста.

— Театр розбомбили повністю… Там було багато людей.
— У лікарнях жах. Поранених привозять безперервно, а лікарів майже не залишилося…
— Кажуть, у морзі вже немає місця. Тіла просто залишають на вулиці, накриті ковдрами…

Кожна новина була страшніша за попередню.

— Сьогодні вночі привезли дівчинку, років п’яти, — розповідала жінка, що працювала в лікарні. — Осколок потрапив у живіт… Лікарі нічого не змогли зробити.

Вона замовкла, закрила обличчя руками, намагаючись стримати сльози.

— На операційні столи кладуть одразу по двоє, по троє… Дехто просто лежить у коридорах, бо вже нічого не допоможе.

Я слухала і не могла повірити, що це відбувається з нами.

— А пологовий будинок? — запитала я, сподіваючись почути хоча б щось хороше.
— У підвалі ще є вагітні. Кілька пологів вже прийняли при свічках… Іншого виходу немає.

Ще одна сім'я поїхала.
— Ми спробуємо вибратися. Тут стає все гірше… залишатися не можна.
Вони пішли, а у мене стислося серце. Чи доїдуть? Чи вдасться їм? Ми навіть не знали, куди саме вони вирушили.

Продукти в лікарні ще були, але гарячу їжу давали вже рідше. Вода текла з крану – колодязь при лікарні поки що рятував. Нам говорили: «Переживати нема про що». Але кожне слово звучало напружено.

Вдень я нарешті помила голову. Пил і кіптява робили волосся жирним вже через день. Паша дрімав, а я гуляла коридором.

— Може, комбінезон візьмете? — запитала санітарка. — Нам тут привезли дитячі речі.
Я глянула на Пашу. Конверт, в якому я його вкривала, вже був йому до пояса, але…
— Дякую, вдома є.
— Ну, як хочете. Але хоч щось візьміть, я біля ліжка покладу.

Біля ліжка я перебирала принесені речі. Не нові, але чисті й теплі. Дивно… Ніколи не думала, що моя дитина носитиме ношене. Перший малюк, так хочеться одягати його красиво…

Єгорка сьогодні був дуже плаксивий. Медсестри по черзі його заспокоювали.
— Як його звідси вивести? — зітхали вони. — У нього ж немає документів, лише відмова матері.

Бідне дитя. Мама не повернулася за ним, коли почалася війна. Цікаво, вона хоча б згадує про нього?

Пізніше мені передали підгузки і серветки від кума.
Я зателефонувала йому з подякою і запитала, чи зможе він нас евакуювати.
— Пашу вже лікувати не потрібно. Якщо мене випишуть…
— Як тільки з’явиться можливість — заберу, — сказав він.

Я зателефонувала чоловікові, але він лише зітхнув.
— Ти ж сама не віриш, що виберешся…
Наші розмови ставали все важчими. Турбота, підтримка — все це кудись зникло. Якби він був тут, він би зрозумів. Зрозумів, що мені страшно. Що мені не потрібні логічні аргументи — мені потрібна віра.

Увечері пожежники привезли продукти з вигорілого магазину, який вони намагалися загасити вдень. Я отримала носочки і колготки для Паші.

— Сьогодні у нас буде справжній бенкет, — усміхнулася санітарка, обіймаючи сина.

Серед речей були й сигарети, та стіки для iQOS
— Віталику, тобі потрібні стіки? — зателефонувала я хлопцю сестри.
— Звісно! А що?
— Тут привезли, продають блоками.
— Візьми мені, потім віддам гроші.
Я купила йому блок стіків.

Вечір минув незвично. Ми жартували, не згадуючи про війну. Не вслухалися в вибухи, не перевіряли новини. Просто кілька годин нормального життя…

Я списалася з Владою.
— Ми вже в прибули в Дніпро. Вчора скасували евакуаційний автобус… Ми зі сльозами вмовляли водія вантажівки, що привозив гуманітарку,щоб забрав нас . Але тепер все добре. Ми в будинку в селі під Дніпром. Перші два місяці нас пустили жити безкоштовно.

Я розповіла цю новину в нашій палаті.
— Головне, що у них все добре, — тихо сказала мама Міші.

Коли стемніло, місто знову почало здригатися від вибухів.

Я міцно тримала Пашу на руках, колихала його, шепотіла:

— Спи, мій хороший… Все буде добре…

А сама не вірила у власні слова.