16 березня 2022

Рано-вранці ще одна родина покинула підвал.

Це були ті самі люди, у яких загинув батько, а інший чоловік залишився без ока.

Вони виїхали, і ми тільки могли сподіватися, що їм вдасться дістатися до безпечного місця.

Ранок почався, як завжди, з щеплення. Цього разу Паша заплакав, ще коли я тільки почала його роздягати. Ледве заспокоїла.

Прочитала йому казку, нагодувала і пішла по сніданок.

Влада вже збиралася виїжджати.

Ми допомогли їй донести сумки до машини, попрощалися і пішли. Було видно, як їй страшно. На вулиці було чути вибухи.

— Головне — спокійно дістатися, а там нормальне життя. Я вже знайшла будинок у селі для всієї родини.

Ми щиро раділи за неї.

Весь день я намагалася знайти новини.

Зв’язок був слабкий, інтернет майже не працював, але люди в підвалі передавали один одному останні чутки:

— Гуманітарний коридор знову зірвали…
— Продукти завозять лише в центр, а туди ще треба дістатися…
— Води в місті майже не залишилося…
— Окупанти пропонують евакуацію, але тільки на свою територію…
— Місто поступово перетворюється на руїни…

Кожна новина була все гіршою.

Паша став менше спати, йому був цікавий світ. Доводилося носити його на руках, щоб він не нудьгував. Коли було тихо, ми піднімалися нагору, танцювали, дивилися у віконце на пташок.

Сьогодні йому стало значно краще, і я вирішила його викупати. Адже не купала його вже тижні два.

— Може, не треба? Він тільки почав одужувати, — відмовляла мене мама Міші. — У будівлі холодно, щоб ще гірше не зробити.
— Я вже не пам’ятаю, коли його купала… В нього вже почала з’являтися попрілість.
— Ми Мішу з початку війни не купали, і нічого, лише серветками рятуємося, — сказала мама Міші. — Нам лікарка сказала, що в цьому немає великої потреби.

Але я вирішила нікого не слухати. Підняла Пашу нагору, набрала ванну і вперше викупала його сама, без жодної допомоги. Було страшно, впустити його, але я змогла. Швидко загорнула його в рушник, витерла й одягла.

— Ось ти і чистенький. Як же тобі набрид цей підгузок! Але нічого, коли війна закінчиться, будеш ходити голяка, приймати повітряні ванни.

Ще в нашому підвалі був дуже маленький хлопчик Єгорка. Його мама залишила в пологовому будинку за день до війни. Бідолашна дитина була зовсім одна у цьому світі, йому ще й місяця не було.

Іноді в голові з’являлася думка його всиновити. Я навіть писала про це чоловікові, але він відповів, що зараз війна, і як я з двома виїжджатиму, якщо навіть з одним не можу.

Повернувшись з ванни, Паша поїв і заснув. А я почала перебирати речі, з яких він виріс, і віддала їх Єгорці.

Паша спав, але раптом ми почули вибух — дуже близько. Я схопила його на руки від страху. Але все обійшлося...

Я розговорилася з мамою і бабусею Міші. Вони розповіли, як перебиралися з одного місця на інше.

— Перше, ми були у квартирі. Складно щоразу спускати його на руках, — почала розповідати мама Міші. — І ось однієї ночі був сильний вибух. Бабуся накрила Мішу собою, а я підбігла, вихопила її на руки і потягла в коридор. Ще й думаю: «Оце він поправився…». Вона кричить: «Відпусти мене!», а я від страху нічого не чую. Наступного дня ми переїхали жити в підвал сусіднього будинку. І тієї ж ночі в нашу квартиру влучило. Їжу гріти стало ніде, просили людей. Хто погоджувався, хто ні.  А потім у наш район почали стріляти, і ми переїхали трохи далі. Там було важко. Люди піднімалися їсти додому, а я ж не можу напрошуватися до них. Тож вирішили їхати сюди. Отака історія…

— Яка ж ви молодець, добре справляєтеся, ви мій герой, — сказала я.

— Та не перебільшуй… Іноді руки опускаються, і я не знаю, як живу. Просто розумію, що якщо помру я, то і він теж…

Найстрашніше прийшло ввечері.

Хтось скинув у спільний чат фото з дрона.

— Вони розбомбили драмтеатр…

Той самий, у якому ховалися сотні людей. Жінки, діти, старенькі…

На кожному кутку сховища написали величезні білі літери "ДІТИ", щоб авіація побачила і не чіпала.

Але це їх не зупинило.

— Кажуть, там було близько тисячі людей…
— Може, хтось вижив?
— Завали ще розбирають…

Від цих слів мене переколихнуло. Я уявила, як бетонні плити накривають сім’ї, як діти залишаються під завалами, плачуть, кличуть маму… А вибратися ніхто не може.

З цими думками ми лягли спати.