15 березня 2022

15 березня 2022 року

Ранок почався з вибухів.

Я прокинулася від того, що земля під нами здригалася, ніби хтось гігантськими руками тряс будівлю.

— Йдемо на уколи, — сказала медсестра.

Цього разу ми піднімалися в процедурний кабінет. Я йшла разом із Владою, її малюк вже розумів, що його ведуть на укол, і почав плакати.

Паша спав, нічого не підозрюючи.

Але коли дійшла черга до нього, він уже втомився від уколів і теж заплакав.

— У Кирила сьогодні останній, — сказала медсестра. — А Паші ще два дні.

Поки ми повернулися назад у підвал, Паша вже заспокоївся.

За сніданком усі мовчали.

Влада годувала сина тим, що приносили їй. Сьогодні це була каша з буряком і яйцом.

Жінка пожежника сиділа осторонь, міцно стискаючи чашку з чаєм. Вона досі не могла відійти від того, що сталося вчора. Її чоловік мовчки намотував бинт на руку.

Її син усе ще не говорив. Просто дивився в стіну.

— Що з ним? — пошепки спитала я у Влади.

— Шок. Він не видав жодного звуку з моменту, як вони приїхали.

Новини цього дня були ще страшніші.

— Гуманітарний коридор знову не відкрили…

— Люди на околицях помирають від голоду…

— Більше половини міста без світла.

— Кажуть, у воду щось підмішали…

Кожна новина — як ніж під ребра.

— Що з лікарнею?

— Розбирають завали. Шукають тих, хто вижив.

— Хтось вижив?

Ніхто не знав відповіді.

Я згадала пологовий будинок. Уявила породіль, немовлят…

Мене знудило.

Після обіду лікарі піднялися нагору — приймати поранених.

Я залишилася в підвалі разом з іншими жінками.

Паша мирно спав.

Раптом почувся глухий стукіт.

Двері в підвал відчинилися, і зайшли нові люди. Один чоловік, дві жінки та троє дітей. Їх провели в окрему кімнату.

— Що з ними сталося? — спитала Влада у медсестри.

— Снаряд влучив у підвал. Одного чоловіка відвезли в реанімацію, другий втратив око. Вони вийшли покурити, коли прилетів снаряд.

Одна з жінок постійно була на телефоні. І ось вона почала ридати.

— Його більше немає…

Лікарі стали давати їй заспокійливе, вона лякала дітей.

— Мамо, кого? — запитала її донька.

— Тата… Його більше немає! Його вбили!

Тепер довелося заспокоювати й дівчинку.

Мені подзвонила мама.

— Мені дали номер машини, яка евакуює людей від «Джаза». Може, вийде виїхати хоча б до батька… а там у Луганськ, подалі від цього всього.

— Але я хочу до свого чоловіка, — відповіла я.

— Там буде війна, а в Луганську вже тихо.

— Звідки ти знаєш? Якщо я поїду, то, можливо, більше ніколи його не побачу, і сину доведеться рости без батька!

— Ти мене чуєш? — мама підвищила голос. — Думай про дитину, а не про те, як до чоловіка швидше в ліжко вскочити!

— А ти тоді про що думаєш, якщо хочеш забрати всіх до тата? У мене своя сім’я!

— Їдь, але Пашу я тобі не віддам, — заявила вона.

Ця розмова розлютила мене. Я кинула слухавку й розплакалася. Чому вона так зі мною? З чужими людьми і то легше…

— Що там у тебе? — спитала Влада, побачивши мій стан.

Я їй усе розповіла.

— Так, складно… Про тебе, схоже, не дуже й думають. Але я теж хочу виїхати, тільки не в окупацію. Шукаю можливість.

— Шукай перевізників.

— Ти бачила ціни? 20 тисяч гривень! Раніше було максимум 400!

Вона пішла дізнаватися у підвалі, може, хтось знає, як вибратися. Хтось дав їй номер.

— Це волонтери! — сказала вона й почала телефонувати. — Не хочеш поїхати з нами?

— Хотіла б… Але спочатку треба долікувати Пашу. І речей у мене мало…

Вона подзвонила чоловікові.

— Збирай валізи, я напишу, що брати. Завтра о 11:30 ми виїжджаємо від Палацу культури.

Я подзвонила чоловікові.

— Мама пропонує їхати в Луганськ, коли нас випишуть…

— Який, до біса, Луганськ? Ти хочеш назавжди залишити мене одного? Я мрію тебе побачити, а ти їдеш у інший бік!

— Я просто хочу вибратися звідси… А куди вийде, туди й поїду, — відповіла я сердито.

— У мене тітка з сестрою завтра від «Азота» виїжджатимуть. Не хочеш з ними?

— Хочу, але як мені дістатися до «Азота»?

— До лікарні ж добралася, і туди зможеш.

— Спочатку треба, щоб Паша одужав, а потім уже про це думати, — грубо відповіла я.

— Так ти ж сама почала цю тему…

— Я просто поділилася новиною.

Увечері я подзвонила Куму. Запитала, чи не поїде він у Дніпро, щоб нас забрати. Він сказав, що їде завтра. Не підходить… Але пообіцяв привезти підгузки, серветки. І знову Кум мене виручив. Яка ж мені з ним пощастило.

До вечора стало ще холодніше.

Але у Паші майже зникли соплі, і він міг спокійно спати всю ніч.

Ми лягли під двома ковдрами, закутавшись у куртки.

Обігрівач майже не грів, і здавалося, що ми в холодильнику.

— Коли це закінчиться?.. — прошепотіла Влада, дивлячись у стелю.

Ніхто не відповів.

У дівчинки, яка приїхала разом із бабусею, піднявся ацетон. Її сильно нудило. Їм дали тест на ацетон. Позитивний…

Я дивилася на Пашу, гладила його по голівці й думала тільки про одне:

Головне — вижити.