14 березня 2022

14 березня 2022 року

Рано вранці до підвалу приїхали ще дві сім’ї з нових районів.

Син санітарки з дружиною.
Його друг — з дружиною та її шестирічним сином.

Вони були пожежниками. Їхній дім згорів. Їм навіть не дали спробувати його загасити.

Вони стояли у дверному отворі, ніби тіні. Виснажені, згорблені, просякнуті запахом диму. Очі почервонілі, сповнені втоми й болю.

— Нічого не залишилося… — тихо сказав чоловік, опускаючись на лавку. — Тільки документи й валіза з речами, які були з нами в підвалі.

Його дружина міцно притискала до себе сина. Хлопчик був загорнутий у тонку куртку, але все одно тремтів. Він не плакав, не питав, коли вони підуть додому. Просто дивився в стіну, не кліпаючи.

Санітарка підвелася, витерла руки об халат.

— Ідіть, покупайтеся, — сказала вона. — У нас ще є гаряча вода. Хоч опалення й немає.

Новини звучали глухо, як удари.

— Кажуть, влучили в лікарню…

— В яку?

— Там, де був пологовий…

Мене пробрав озноб.

— Є загиблі? — спитав хтось.

— Дитина… Жінки…

Тиша.

Звук радіо був тихим, але здавався оглушливим.

— Учора намагалися прорватися машини з гуманітарною допомогою. Не пропустили…

— На околицях ще залишаються люди. Їм нічого їсти…

— Кажуть, у більшій половині міста немає світла.

— І води…

— Газ теж відрізали.

Я подивилася на Пашу. Він спав, згорнувшись калачиком. Теплий. Мій єдиний острівець спокою серед цього хаосу.

За стінами лікарні гриміло.

Я вперше подумала:
А раптом ми звідси вже не виберемося?

Я сиділа в кутку, підібгавши ноги, намагаючись зцідити молоко.

Бабуся Міші підійшла, присіла поруч.

— Навіщо ти це робиш?

— Щоб молоко не зникло, — сухо відповіла я, навіть не піднімаючи очей.

Вона зітхнула, подивилася на мене з втомленою м’якістю.

— Якщо дитина смоктатиме груди, воно не зникне. І якщо не нервувати… А так він почне лінуватися, і ти мучитимешся до самого року. Тим більше, зараз не ті умови, щоб цим займатися.

— Я боюся, що він буде голодним.

— Скільки набрав?

— 1,4 кг.

Вона кивнула.

— Ну от, значить, їсть добре. Не займайся дурницями. У мене молодша донька така ж була, і я шкодую, що не потерпіла трохи. Потім мучилася з годуванням.

Я слухала її, але сумніви залишалися. Все ж таки вирішила проконсультуватися з лікарем.

Вона сказала те саме.

— Годувати з пляшечки зараз небезпечно. Немає гігієни. Якщо хоч одна бактерія потрапить — температура, пронос, зневоднення… І де ти візьмеш крапельницю?

Цей день став останнім днем суміші та зціджувань.

Ми подружилися нашою кімнатою.

Коли Влада ходила купатися й мити голову, я доглядала за її дитиною. Потім вона доглядала за моїм.

— Поки тебе не було, він спокійно лежав. Який розумний хлопчик… Такий маленький, але в очах видно, що багато чого розуміє, — сказала Влада.

Нарешті, за тиждень я помила голову.

Тепла вода текла по шкірі, і я заплющила очі, дозволяючи собі забутися.

Тут, у цьому підвалі, я вперше відчула себе спокійно.

Переживати було нічого.
Ліки були.
Нас годували.
З крана текла питна вода.

Тільки холод…

Ми спали під двома ковдрами й у куртках. Обігрівач працював постійно, але тепла від нього не вистачало.

Ближче до вечора привезли ще одну сім’ю.

Чотирирічну дівчинку та її бабусю.

— Їхній дім… — жінка судомно ковтнула. — У нього влучило. Під’їзд повністю зруйнований.

— Жертви є?

Вона слабо всміхнулася.

— Диво. Усі вижили.

Ми чекали продовження, і вона заговорила:

— У цьому будинку жив хлопчик. У момент вибуху він був у своїй кімнаті. Його завалило. Коли мама прибігла, вона думала, що втратила його… Але він сам вибрався з-під уламків. Лише подряпини.

Вона подивилася вбік, ніби бачила перед собою ті руїни.

— А в іншій квартирі жили старенькі. Вони сховалися у ванній, і це їх урятувало.

Тоді я вперше подумала:
Отже, доля. Їм судилося вижити.