13 березня 2022

Ніч з 12 на 13 березня 2022 року

Паша погано спав. Він плакав, судомно смикав ручками, шукав мене. Я гладила його по спинці, шепотіла щось заспокійливе, але всередині все розривалося.

Мабуть, у нього болить животик після антибіотиків… — подумала я.

Увесь підвал не спав разом із нами.

Він втомився. Маленька, змучена дитина, чиї очі почервоніли від сліз, а носик так і не почав дихати.

Я не зімкнула очей. Просто сиділа поруч, прислухаючись до його важкого дихання. Десь нагорі глухо стукало — мабуть, ходили лікарі. А за стінами гриміли вибухи.

Під ранок ми нарешті заснули. Але ненадовго.

13 березня 2022 року

О 6 ранку прийшла медсестра.

Паша ледь відкрив очі, подивився на мене й тихенько схлипнув.

— Болить, зайчику? — прошепотіла я, обіймаючи його.

Він притулився носиком до моєї шиї, гарячий, слабенький.

— Час для уколу, — тихо сказала медсестра.

Я зітхнула.

— Ти ж у нас сильний хлопчик, правда? — ласкаво усміхнулася вона Паші.

Я обережно спустила йому штанці та підгузок, оголивши місце для уколу, й міцно його притримала.

Паша ледь помітно здригнувся, але майже не заплакав. Тримався молодцем.

— Ось краплі, — простягнула мені медсестра. — Ці капати спочатку, а ці — через п’ять хвилин. Не більше трьох разів на день. Зараз ще принесу пробіотик, щоб живіт не так турбував.

Тим часом підвал ожив. Люди прокидалися. Хтось ставив чайник, хтось гортав новини в телефоні.

— Сьогодні вночі знову горів центр…

— Кажуть, місто в кільці…

— Хлопці виходили на зв’язок, казали, що вчора не дали вивезти людей…

— «Зелений коридор» відкриють?

— Обіцяють, але чи випустять?..

Ми всі мовчали. В ці обіцянки вже ніхто не вірив.

Зайшла лікарка, оглянула Пашу.

— Такий маленький, а вже хворіє… — зітхнула вона. — Підозрюю бронхіт, але обстежити не вийде. Лікарів немає. Ну нічого, вилікуємо.

Життя в лікарні текло повільно. Але за її стінами час мчав невблаганно швидко. Війна не чекала.

Я познайомилася з Владою — мамою маленького Кирила, якому було 11 місяців. Вони ховалися в укритті в школі, але дуже хотіли виїхати. У малого теж був бронхіт, але за три дні в лікарні йому стало краще.

Ближче до обіду в нашу крихітну кімнатку підселили ще одну родину: бабусю, маму та хлопчика 9 років. У нього був ДЦП. Він не ходив, не сидів, не розмовляв.

З їхньою появою стало складніше. Він кричав — довго, пронизливо. Його крики будили Пашу. Нам із Владою не подобалося це сусідство.

— Тепер узагалі не будемо спати… — пробурмотіла Влада.

— Ну а що… — я знизала плечима. — Вони такі ж люди, як і ми. Куди їм іще подітися?

— Та поклали б їх в іншу кімнату, — тихо відповіла вона. — У нас же зовсім маленькі дітки…

Я її розуміла. Вдень Паша ще міг поспати, коли засинав цей хлопчик, якого звали Міша. Але все одно… Паші було всього два місяці, а він уже змушений був підлаштовуватися під інших.

Зателефонувала мама. Голос її був напружений.

— У нас гучно… Діда спустили в підвал. Влучило в дах сусіднього будинку.

Я стиснула зуби.

Ближче до вечора зателефонував чоловік. Питав, як ми.

А що йому сказати? Що ми в лікарні? Що Паша хворіє? Що, може, якщо його підлікують, ми одразу поїдемо до нього?

Я пробурмотіла щось ухильне.

А потім подзвонив тато.

— Виявляється, у мене в селі є знайома, вона головна медсестра у вашій лікарні. Тож якщо що, буду дізнаватися у медсестер, як там Паша.

Я подякувала йому, але в грудях знову оселилася порожнеча.

День добіг кінця.

Як же швидко почав летіти час… Ми перестали рахувати дні. Перестали помічати, коли на вулиці сходить і заходить сонце.

Я подивилася на Пашу. Він спав, скрутившись клубочком, ледь чутно сопучи носиком.

Я заплющила очі.

Надовго ця передишка?