12 березня 2022

Ніч з 11 на 12 березня 2022 року

Я знову прокинулася від вибухів.
Цього разу вони були ближче.

Серце глухо вдарилося в грудях, а в вухах задзвеніло від напруги.

Я намацала телефон, подивилася на екран. 2:46 ночі. Інтернет майже не ловив, але мені все ж вдалося відкрити новини.

— Сєвєродонецьк знову під обстрілами…
— Горять будинки в центрі…
— Ворог намагається просунутися далі…
— «Зелений коридор» знову обстріляли…

Я зціпила зуби. Щоночі одне й те саме. Одне й те саме!

Я повернулася до Паші. Він спав у колясці, крутився, сопів забитим носиком. Йому було важко дихати, і з кожною ніччю мені ставало все страшніше. Краплі закінчилися. Волонтери сказали, що привезуть нові через кілька днів. А що робити зараз? Як йому допомогти, коли я сама почуваюся безпорадною?

Маша лежала поруч, у сні перебираючи пальчиками свою іграшку. Вткнулася носом у ковдру і тихенько посапувала.

Я заплющила очі.
— Господи, коли все це закінчиться?

Але Бог мовчав. Лише вибухи за стінами нагадували, що ніч триває.

12 березня 2022 року

О 4:30 ми остаточно прокинулися.

Паша почав вередувати. Його ніс не дихав, соплі текли річкою, він тягнув до мене ручки й тихенько схлипував.

— Треба дзвонити в швидку, — сказала я мамі. — Який у них зараз номер?

Мама похитала головою.

— Вони не приїдуть. Тільки до поранених або якщо людина вже при смерті. П’ять машин на все місто… — вона тяжко зітхнула. — Треба шукати машину самостійно.

Я знайшла номер таксиста. Він був один на все місто.

— 500 гривень.

Очі в мене округлилися. Пів тисячі! Але потім я зловила себе на думці: він же ризикує життям. Будь-яка поїздка зараз — це як крок мінним полем.

Я набрала кума.

— Привіт, у мене Паша захворів, уже не пам’ятаю, скільки днів… Допоможеш дістатися до лікарні?

— Я не в місті, але спитаю у хлопців. Передзвоню.

П’ять хвилин я сиділа з телефоном у руках, боячись пропустити дзвінок.

— Через годину будуть у вас. Напиши адресу.

— Дякую, куме!

Я кинулася збирати речі: документи, пляшечки, суміш, підгузки, серветки, змінний одяг для Паші.

І тут почулося гудіння літака.

Усі в підвалі завмерли.

— Тільки б не по нас… — прошепотіла мама.

Ми сиділи, затамувавши подих. Час тягнувся болісно довго. І раптом — глухий удар десь у далечині.

— Знову бомблять.

— Кажуть, вночі згоріло кілька будинків…

— Вчорашню колону знову обстріляли…

— Сьогодні буде коридор?

— Поки що невідомо…

Як же я втомилася від цього. Кожен ранок — невідомість. Кожен ранок — страх.

Бабуся пішла до дідуся. Він, як завжди, відмовився спускатися.

— Усе добре, тільки ліки закінчуються.

За нами приїхала машина. Бабуся вирішила їхати зі мною.

— А назад як? — спитала я.

— Розберемося.

На вулиці лежав сніг. Білий, чистий, неторканий. Ніби й не було війни. Ніби місто завмерло, чекало.

Я вдихнула холодне повітря. Як давно я не виходила надвір! Як давно Паша не бачив сонця! Але воно його не зраділо. Він замотався в ковдру, ховаючи обличчя.

Ми їхали швидко. Мимо вирв від снарядів. Мимо будинків, де колись жили люди, а тепер — лише порожні вікна. У далечині гриміли вибухи.

У лікарні нас зустріли без особливого ентузіазму. Лікарі були виснажені.

— Зважте дитину.

Я підняла Пашу.

— 5400. З якою вагою народився?

— 3100.

— Ну, росте добре, їсть нормально. Що турбує?

— Нежить з 28 лютого, температура не опускається нижче 37,5. Краплі закінчилися.

Лікарка розуміюче кивнула.

— Лягати будете чи просто краплі взяти?

— Краще лягти. Хоч під наглядом будемо.

Я вийшла, повідомила бабусі. Нас відвели в палату, але я відмовилася — там було холодно, незатишно. Ми спустилися в підвал, де були інші. Там був ще один малюк, 11 місяців. Здавалося, він такий дорослий поруч із Пашею…

Паша спав майже весь день. Прокинувся, поїв і знову заснув.

А я сиділа й слухала.

За стінами вибухали снаряди. Гули літаки. Світ руйнувався.

Але тут, у цьому підвалі, було трохи спокійніше.

Я подивилася на сина.

— Дожити б до ранку… — прошепотіла я.