11 березня 2022

Ніч з 10 на 11 березня 2022 року

Я прокинулася різко, ніби хтось смикнув мене за плече.

Вибух.

Ще один.

Ехо розходилося підвалом, змушуючи людей нервово стискати кулаки. Але ми більше не здригалися, не кричали. Страх став звичним, влився в кров. Ми просто лежали у темряві й чекали, коли стихне.

Я подивилася на телефон. Було 3:12 ночі.

Новини. Я відкрила стрічку, хоча знала, що там нічого хорошого.

— Ворог зайшов у передмістя…
— Обстріли тривають всю ніч…
— «Зелений коридор» знову обстріляли…

Я провела рукою по обличчю.

Здавалося, що цей підвал — єдине місце, яке ще тримається, де ми ще існуємо.

Я повернула голову.

Маша спала, але неспокійно. Вона тихо стогнала уві сні, її пальці судомно стискали ковдру.

Паша сопів у візочку, його ніс усе ще був закладений.

Я тихо встала, щоб не розбудити дітей, і підійшла до мами.

— Що там? — прошепотіла вона, хоча й так знала відповідь.

— Нічого хорошого…

Мама зітхнула.

— Спи, доню. Ще одна ніч…

Як же хочеться просто звичайного ранку.

11 березня 2022 року

Ранок почався, як і завжди, — з вибухів.

У квартирі, на своєму дивані, лежав дідусь. Він не міг ходити, і ми по черзі заходили до нього, щоб розповісти новини, щоб йому не було так самотньо. Бабуся дбала про нього, допомагала, годувала, але він усе одно боявся залишитися один.

— У підвал не піду, — твердо казав він. — Помру, то хоча б у себе вдома.

Ми розуміли.

Люди у підвалі почали прокидатися. Діти просили їсти. Дорослі перевіряли телефони.

Новини знову були поганими.

— Колону, що виїхала вчора, обстріляли…
— Ворог просувається далі…
— Наші тримають оборону, але важко…

— Чи буде сьогодні «зелений коридор»? — спитала я.

— Ніхто не знає… Та й якщо буде — їхати страшно, — тихо відповіла мама.

Знову невідомість. Знову очікування.

Зв’язок почав зникати, інтернету майже не було. Як пережити цей день без новин зі світу?..

Я дивилася на Пашу. Краплі від нежитю майже закінчилися. Він сопів, фиркав, крутився, не міг нормально заснути.

— У когось є краплі для немовлят? — запитала я.

— Є, але тільки від двох років, — відповіла мама Ані.

Я стиснула зуби.

— Давайте хоча б такі…

Але до вечора Паші легше не стало. Він цілий день був у мене на руках, вередував. Ми ходили підвалом, я заколисувала його, співала. Він виріс за цей час. Конверт, у який я його загортала, вже був замалий.

Марина з Віталіком ходили провідати бабусю з дідусем тих які залишелися самі у 80 років. Ми всі хвилювалися за них, але, на щастя, у них було все добре.

Марина розповідала:

Що у них ліків залишилося лише на місяць. До нас йди не хочуть, їм страшно покидати рідні стіни.

У підвал вони спускалися рідко, воліли ховатися за двома стінами.

Я розуміла. Їм було спокійніше там, де вони прожили все життя.

Марина з Віталіком навіть встигли прийняти теплий душ. Я уявляла, як це — чиста вода, тепло на шкірі, запах мила…

Дідусь, задоволений їхнім візитом, пригостив їх наливкою.

— Передавайте всім привіт, — сказав він. — І не хвилюйтеся за нас. Ми тримаємось.

Трималися. Поки що трималися.

До вечора з’явився зв’язок, і я змогла зателефонувати чоловікові.

— Як ви? — запитав він.

— Живі, — відповіла я.

Про що ще говорити? Все по-старому. Все ті ж теми для розмов. Все ті ж непорозуміння.

Маша лягла спати, обіймаючи свою іграшку.

Я дивилася у стелю.

Чи є у нас завтра?