Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла

10 березня 2022

Ніч з 9 на 10 березня 2022 року

Підвал здавався нашою другою шкірою — холодною, сирою, безжальною. Ми вже звикли до цього мороку, до запаху вогкості, до тісного простору, де кожен видих лунав голосніше, ніж потрібно. Але сьогодні тут було трохи тепліше. Ми затулили вхід ковдрою, поставили обігрівач. Мізерний комфорт у вирві хаосу.

Маша спала неспокійно. Вона скрутилася на своїй розкладачці, ніби намагаючись стати зовсім маленькою, і уві сні тихо щось бурмотіла. Я чула, як вона раз по раз ворушиться, стискаючи свою іграшку так, ніби від цього залежало її життя.

Паша теж метушився в колясці. Його ніс залишався закладеним, дихати було важко. Я знала, що якби ми були вдома, я могла б підняти його вище, зволожити повітря, зігріти ковдрою. Але тут… тут я могла тільки безпорадно гладити його по спинці та шепотіти, що все буде добре.

Я намагалася заснути, але сон не йшов. Від втоми очі злипалися, але варто було провалитися в дрімоту, як мозок вибухав кошмарами. Мені снилися прильоти. Я чула, як щось розривається зовсім поруч. Серце стискалося, я судомно хапалася за коляску, готова бігти, рятувати…

— Це сон, зараз тихо, — почула я мамин голос. Вона поклала руку мені на плече.

Я сіла, намагаючись зловити рівне дихання. Так, це сон. Але ж могло бути і не сном.

Ніч тягнулася вічністю.

10 березня 2022 року

О 4-й ранку нас знову розбудили вибухи. Спочатку вони були десь далеко, потім ближче. Гуркіт розлітався по підвалу, стискаючи простір невидимими стінами страху.

Мама тримала в руках телефон.
— Кажуть, сьогодні буде «зелений коридор».

Я завмерла.

— Серйозно?

— Так. Десь о десятій…

Тиша. Потім у підвалі заворушилися люди, шепіт заповнив простір. Це означало, що можна виїхати. Але чи буде безпечно?

— Хтось поїде? — запитав чоловік, що сидів біля виходу.

Мовчання.

Я кинула погляд на Машу. Вона жувала шматок хліба з варенням, уважно слухаючи нас. Її очі вже не були дитячими. У них читався сум і доросле розуміння ситуації.

— Ми не можемо ризикувати, — мама говорила тихо, але впевнено. — Ви ж помітили, що під час евакуації обстріли тільки сильніші?

— Так. Тут хоч якась безпека…

Люди переглядалися. Одні вже потайки збирали речі, інші сиділи з похиленими головами, не наважуючись ухвалити рішення.

— Ми залишаємося, — сказала бабуся.

Знову вибух десь нагорі.

— Як думаєш, дадуть людям виїхати? — запитала Марина.

Я не знала, що відповісти.

Ближче до обіду стало відомо, що багато хто все ж ризикнув. Колона машин потягнулася на виїзд із міста. Довгий ряд автомобілів, у яких люди вчепилися в кермо, в надії проїхати через пекло. Але чи доїдуть вони?

Маша попросилася на вулицю.

— Я просто подивлюся…

Я погладила її по голові.

— Не можна, сонечко.

Вона стиснула губи, але нічого не сказала. Їй було всього сім, але вона вже розуміла, що таке небезпека.

По обіді нам знову привезли гуманітарну допомогу. Макарони, трохи консервів, чай і згущене молоко.

— О, хоч щось нормальне! — вигукнув хтось.

А потім почалося.

— Дайте більше, у мене троє дітей!

— А в мене старенька мати, їй теж потрібно!

— Всі ділимо порівну!

— Чому ти взяла дві банки, а мені дали одну?!

Люди вже не соромилися свого голоду, своєї втоми, свого страху. Напруга висіла в повітрі, ніби наелектризований дріт, готовий у будь-який момент вибухнути сваркою.

— Давайте краще суп зваримо, — втрутилася мама, намагаючись розрядити ситуацію.

До вечора вибухів стало менше. Немов навіть небо втомилося.

Я помітила, що у Паші закінчуються краплі.

— Аптека після обстрілів закрита, треба замовити у волонтерів, — сказала мама.

Я зателефонувала. Волонтери могли привезти ліки тільки за два-три дні. Але ми зібралися всім будинком, замовили те, що було потрібно.

Я знову говорила з чоловіком. Він запитував, як ми.

Що я могла відповісти?

— Живі, — сказала я.

Він мовчав.

Марина зв’язалася з татом, і той попросив провідати бабусю.

Маша заснула, обіймаючи свою іграшку.

Я по вечорах танцювала з Пашею, співала йому пісні, читала казки.