9 березня 2022

Ніч з 8 на 9 березня 2022 року

У підвалі сиро й холодно. Після вчорашніх вибухів ніхто не наважився повернутися до квартир — надто страшно. Ми розуміли: стіни більше не захистять.

Ми лягли ближче до першої ночі. В кутку, на матраці, згорнулася сім'я з маленькою дівчинкою — їй був лише рік, але вона вже знала, що таке страх. Вона ніяк не могла заснути, плакала, кликала додому. Її крихітний голосочок розривав тишу підвалу, чіплявся за стіни, змішувався з тихими схлипами інших.

Маша заснула раніше за всіх. Її розкладачка стояла поряд із нами, закутана в куртки й ковдри. Вона притискала до себе пошарпану іграшку, яку схопила з дому в останню хвилину. Час від часу уві сні вона щось шепотіла, стискаючи її в руках, наче іграшка могла захистити її від усього жаху, що відбувався навколо.

Я прокидалася кілька разів за ніч. Паша крутився у візочку, важко дихав — нежить не минав. Йому потрібно лежати на животі, вчитися повзати, відкривати світ, але світ звузився до чотирьох бетонних стін.

Бабуся шепотіла молитви.
Хтось тихо плакав.

9 березня 2022 року

Ми прокинулися від вибухів. Важких, глухих, наче хтось щосили бив у гігантський барабан, змушуючи землю здригатися.

— Тепер і 9 березня не забудемо… — тихо сказала Марина, опустивши очі.

Мама відкрила телефон, перегорнула новини.

— Кажуть, ніч була найстрашнішою для Сєвєродонецька.

Марина міцно стиснула губи.

— Так… 63 будинки зруйновано, стільки людей загинуло…

Я заплющила очі. Ми сидимо в темряві, під шаром бетону, а там, нагорі, руйнуються будинки, чиїсь життя, чиїсь мрії.

Бабуся принесла сніданок — залишки хліба й трохи чаю.

— Сніг пішов, — сказала вона, тремтячи від холоду. — Тепер у нас буде ще холодніше…

Маша лежала на розкладачці, тихенько шепочучи щось своїй іграшці. Вона раптом підняла  очі:

— Коли все закінчиться?

Я не знала, що сказати.

— Скоро, маленька, — замість мене відповіла бабуся.

Але в її голосі не було впевненості.

Діти вже звикли до підвалу. Вони грали в хованки, в доганялки, сміялися. А нас це пригнічувало.

— Діти підземелля… — пробурмотіла я, спостерігаючи, як Паша  радіє Машиним стрибкам.

— Хто б подумав, що будемо ходити до підвалу, як додому… — зітхнула мама.

Удень мені зателефонувала сестра. Вони теж виїхали вночі. Їхати було страшно, їхню машину обстріляли, але, на щастя, всі цілі.

— Зараз евакуюватися ще страшніше, ніж залишатися… — сказала я, вдивляючись у стелю.

Маша засовалася на розкладачці.

— Давайте в карти пограємо? — раптом попросила вона.

— Давай, — усміхнулася я, намагаючись не думати про те, що надворі знову стріляють.

Ми грали, як у звичайний день. Ніби не війна. Ніби завтра все знову буде нормально.

Удень привезли гуманітарну допомогу. Ящик курячих гомілок. Здавалося б, радість… але саме через нього весь підвал пересварився.

— Чому їм більше, ніж нам?! — вигукнула жінка з дитиною.

— Ми ж порівну ділимо!

— У них двоє дітей, дайте більше!

— Хто взагалі вирішує, кому скільки?!

Шум, лайка, сльози. Люди, доведені до відчаю, чіплялися за кожну дрібницю. Наче їжа могла дати хоч якусь стабільність.

— Господи, як звірі… — прошепотіла Марина.

До вечора з’явилася ще одна новина — привезли памперси й вологі серветки. Я схопила упаковку й притиснула до грудей, наче найцінніший скарб.

Увечері я поговорила з чоловіком. Він розповів, що в них спокійно, що кішка за цей час розтовстіла. А я… я розповіла йому, як мені важко, як я на межі, як хочеться кричати, але не можна.

Маша залізла до мене під бік, обійняла.

— Все буде добре, так?

Я погладила її по волоссю.

— Звісно.

Ніч ми знову провели в підвалі. Залишилися всі — було надто страшно. Ми не знали, чого чекати.