8 березня 2022

8 березня 2022 року

Ранок почався з вибуху. Гучного, розкотистого, наче грім, що вириває тебе зі сну, залишаючи в серці порожнечу. Я різко сіла на матраці, намагаючись зрозуміти, де я і що відбувається. Але відповідь була очевидна — в нашій країні війна. Ми вже яку ніч спимо в холодному, вологому підвалі. 

 На матраці поруч з мамою заворушилася Маша.

— Що це було? — сонно пробурмотіла вона.

Як пояснити семерічній дитині, що нас хочуть убити?

— Гроза, — тихо кажу я.

Маша позіхає і пригортається ближче до мами. Вірить вона мені? Не знаю...

Паша теж прокидається, тягне до мене ручки. Я пробую погодувати його грудьми, але молока досі не вистачає. Доведеться дати суміш. Але тепер пляшечки я просто споліскую, кип’ятить їх бабуся. Раніше я б цього не допустила, але зараз…

Марина сидить у кутку, гортай новини. Бліда, напружена.

— Що там?

— Кажуть про коридори. Але поки нічого конкретного.

— Знову ця надія…

— Ходімо на ринок, хоч якийсь святковий настрій створимо, — пропонує Віталік Марині й бабусі.

Вони йдуть, а мы з мамою залишаюємось з дітьми.

Маша сидить поруч і грає в планшеті. 

— А коли ми підемо додому?

Дім… Ми ж удома. Але не в тому домі, де має бути спокійно.

— Скоро, Машенько. Скоро.

Вона киває, але я бачу — не вірить.

Повернувшись, Віталік і бабуся розкладають покупки. Ковбаса, хліб, гречка, картопля і кілограм цукерок.

— Ох і ціни зараз, — зітхає бабуся. — За пів ковбаси 400 гривень віддали.

— Ну, нічого! Зі святом вас, дівчата! — Віталік підморгує. — Сьогодні у нас бенкет.

— З 8 березня вас, — тихо каже мама.

Я здригаюся.

— З 8 березня…

Яке ще 8 березня? Тут навіть думати про це дивно. Ми чекаємо на закінчення війни, але воно все не настає.

— Треба хоч трохи триматися за традиції… — каже мама.

Бабуся підходить, обіймає її за плечі.

— Головне, що ми всі разом. Це і є найбільший подарунок.

За стінами підвалу знову чути вибухи. Ми мовчки п’ємо гарячий чай, ніби це єдиний спосіб залишатися людьми.

Маша сидить поруч, кришить у чай цукерку. Вона не розуміє, що відбувається, але відчуває напругу.

— Вони погані? — раптом питає.

— Так, — каже мама.

— Але чому?

Тиша. Як пояснити  дитині, що у зла немає логіки?

Марині телефонує одногрупник. Просить машинку для стрижки. Вона рада, хоч на мить відволічеться.

Після обіду Марина стриже друга, проводжає його у двір, та піднімається до квартири. Я піднімаюся до вбиральні. Тиша.

Аж раптом — вибухи. Оглушливі.

— Швидше виходь! — кричить бабуся.

Я вибігаю. Ми притискаємося до стіни. Дід лежить на ліжку, накритий ковдрою. У під’їзді розлітаються шибки. Бігти в підвал небезпечно.

У голові лише одна думка: головне, що Паша і Маша в безпеці.

Коли все стихає, ми мчимо в підвал. Бабуся залишається з дідом.

— Як я рада, що з вами все гаразд! — мама кидається нас обіймати. — Ой, а Віталік як злякався! Але молодець, першим ділом побіг до Паші, взяв його на руки, щоб у разі чого закрити собою.

Марину обіймає її хлопець.

— Я так за тебе боявся… Які тільки думки не лізли в голову… Я думав, це прилетіло прямо в наш будинок.

— Ні, швидше за все, по ринку. Але у під’їзді шибки повилітали, — відповідає вона.

Маша сидить поруч.

— Мені страшно, — шепоче вона.

Я обіймаю її, гладжу по волоссю.

— Мені теж, — чесно зізнаюся.

Вона піднімає на мене очі.

— Але ти доросла…

— Навіть дорослі бояться.

Вона киває і ще сильніше притискається до мене.

Марина переживає за одногрупника. Він тільки-но вийшов, і одразу вибухи… Чи живий він? Вона набирає номер.

— Ми з братом дивом залишилися живі… Бігли, нічого не бачили перед собою, здавалося, що просто перестрибуємо снаряди. Завтра їдемо. Я не можу більше тут залишатися. Там багато загиблих. Людей на ринку було дуже багато…

— У нього сильний Ангел-Охоронець, — тихо каже бабуся. Щойно повернувшись з квартири. 

Дзвонить чоловік, питає, як ми. Я не розповідаю всього, не хочу лякати.

Мама теж вирішує не засмучувати тата.

— Він все одно нічого не зможе зробити… — каже вона.

Маша раптом тягне мене за рукав.

— А завтра буде краще?

Як відповісти?

Я пригортаю її до себе.

— Я сподіваюся, Машенько. Дуже сподіваюся.

Ось так нас "привітали" з 8 березня.

За дверима підвалу світ руйнується. Але тут, серед своїх, ми поки що тримаємося.

Цієї ночі ніхто не ризикнув залишитися у квартирі. Після такого дня страшно — що ще принесе ніч?