7 березня 2022

7 березня 2022 року

Ніч була тихою. Але о 4 ранку як по годиннику, все обірвалося — гучні вибухи струсонули повітря, змусивши стіни здригатися. Ми прокинулись , в подвал стали спускатися сусіди.

Ще один вибух. Мама нервово набирає Марину, але та не бере слухавку. Її обличчя блідне, паніка наростає. Я теж починаю хвилюватися, але намагаюся не показувати цього.

— Чому вона не відповідає?! — її голос тремтить.

За хвилину спускається бабуся.

— Марина одягається, — каже вона.

— Та скільки можна одягатися?! Вона що, там фарбується?! — не витримую я. — На вулиці війна, а вона то зачіски робить, то купається. Совісті немає! Ми тут з розуму сходили!

— Чого ви розкричалися? — Марина з’являється у дверях. — Ми з Віталіком не могли вирішити, спускатися чи ні. Ну, а що? Тільки спустимося — і тиша. Дід уже сміється з нас.

— Якщо твій Віталік хоче сидіти там, хай сидить, — мамин голос зривається. — Але ми за тебе переживаємо! У мене серце мало не зупинилося!

Паша метушиться, хапається за мою руку, очі наповнені тривогою.

— Все добре, сонечко, це просто гром, — шепочу я, хоча сама вже не вірю в ці слова.

Коли стало трохи тихіше, всі втупилися в телефони — читати новини. Удари по лікарні, пошкоджений газопровід, проблеми з електропостачанням. Але найгірше — удар по насосній станції. Це означає, що скоро у нас не буде води.

Цього разу за водою пішли Віталік із бабусею.

— Що тепер? Де людям лікуватися? — мама дивиться в одну точку, говорить ніби сама до себе.

У підвалі пахне сирістю, пліснявою, страхом. Хтось кашляє. Хтось жаліється, що закінчилася вода. Люди мовчать. Говорити немає про що. Від слів нічого не зміниться.

Близько дев’ятої ранку новий вибух.

Будинок здригається.

— Це дуже близько! — хтось вигукує в темряві.

Я сильніше притискаю до себе Пашу. Мама — Машу.

Ще один вибух.

І ще.

Хтось починає молитися.

— Господи, тільки б не сюди…

Марина намагається додзвонитися до бабусі та дідуся. У підвалі починається скандал.

— Ви хочете скоригувати удари?! — кричать їй.

— Ні! У нас там старі самі, вони не беруть слухавку! Ми переживаємо! — Марина говорить спокійно, але її голос зрадницьки тремтить.

— Вимкніть телефони!

Я не витримую.

— Ви серйозно?! Думаєте, вони відстежують нас за дзвінками і б’ють по підвалу?! Тоді чому, коли тиша, ви спокійно розмовляєте?! Може, вони заздалегідь знають, куди стріляти?! Думайте хоч трохи!

Скандал загострюється, мало не доходить до бійки.

Рятує лише коротка пауза між обстрілами. У ці моменти ми встигаємо зателефонувати чоловікові. Але розмови тепер короткі, холодні. Ми перестали розуміти одне одного.

— Я з наступного тижня вже працюватиму, — повідомляє він.

— Як у такий час можна спокійно йти на роботу?

— У нас тихо. Все працює. Про війну дізнаюся тільки з новин і від тебе.

— Хотіла б і я так…

— То приїжджай. Люди виїжджають, я б тебе з Дніпра забрав. Ми б знову були разом.

— Ти говориш, ніби це так просто… Чому ти не знайшов нам перевозчика? Чому ти не приїхав за нами в перший же день?

Він мовчить.

— Я не знаю…

Тато теж телефонував Марині. У них проблеми з продуктами, закінчуються сірники. Але в селі все одно легше. Там хоча б не помреш з голоду, є вода, опалення на дровах.

Сестра каже, що її тато скоро привезе суміш для Паші, але мені до них не можна — у них теж діти, раптом заразяться.

За годину приїжджає дядько, привозить суміш.

— Що там, на вулиці? — мама дивиться на нього з тривогою.

— Страшно. Десь поруч горить. У підвалі вікна вибило. Але нічого, витримаємо… А ви як?

— Намагаємося триматися, — відповідає мама.

— Вам треба бути сильними. Заради дітей. Скоро все закінчиться.

— Уже не віриться в це «скоро», — я зітхаю. — Ми живемо з думкою «ще два дні — і все», але з кожним днем тільки гірше.

— Вам треба евакуюватися.

— Як? І куди? Щоб пережити те саме, але в іншому місці?

— Юля вчора виїхала, — каже дядько.

— Як? Я з нею вчора говорила! Вона нічого не сказала!

— Вони своїм ходом, на свій страх і ризик. Мабуть, боялися, що якщо раптом щось станеться… щоб вас не зачепило.

— Але вона могла би попередити… дати нам вибір…

Дядько їде, залишаючи нас із цією новиною. Ми знову залишаємося в темряві, в очікуванні.

Знову кажуть, що ось-ось відкриють «зелений коридор». Що можна буде виїхати. Що треба чекати сигналу.

Але правда це чи просто ще одна надія, яка розіб’ється об новий обстріл?

До вечора стало тихіше.

— Я піднімуся, подивлюся, що там, — кажу мамі.

— Будь обережна.

Я виходжу з підвалу.

На вулиці пахне гаром. Десь у далечині ще тліють руїни.

Двір…

Такий знайомий.

Такий чужий.

Такий порожній.

Пізніше, коли сонце сховалося за горизонтом, у темряві стало чути гуркіт техніки. Здавалося, вона їде прямо по нашому району.

А може, і справді…

Прямо по нас.