6 березня 2022

6 березня 2022 року

Ніч ми провели вдома. Вибухи долинали здалеку, але ми вирішили їх ігнорувати. Хотілося хоча б трохи відчути себе вдома, у звичних стінах, а не в холодному, темному підвалі.

— Дамо мамі поспати, хай хоч одну ніч виспиться, — запропонувала Марина.

Я кивнула. Мама й так не зімкнула очей уже кілька ночей поспіль. Хай хоча б раз поспить — без страху, без постійної тривоги.

На диво, Паша теж спав спокійно. Поруч зі мною на дивані, де можна витягнути ручки, в теплі — не в пильному, сирому підвалі. Він навіть не прокидався від далеких глухих вибухів. Я дивилася на нього і думала: як же хочеться, щоб він ніколи не знав цього страху, цього постійного напруження, цієї невизначеності.

Ранок почався з тривожних новин. Російські війська посилили обстріли Сєвєродонецька, били по житлових будинках, по критичній інфраструктурі. Казали, що вночі сильно пошкодило газопровід. Хтось чув, що люди залишилися під завалами.

Мама здивовано підняла голову:

— Як? Невже і цієї ночі було неспокійно? Я нічого не чула, спала як ніколи міцно...

— Ми чули, але далеко. Вирішили тебе не будити, — відповіла я.

Ближче до обіду вибухи стали гучнішими. Їх уже не можна було ігнорувати.

— Треба спускатися, — сказала мама, збираючи Машу.

— Та почекай, не дуже ж гучно, — я спробувала заперечити.

Але мама подивилася на мене серйозно, її голос був твердим:

— А що, якщо наступний прилетить у наш будинок?

Після цих слів я зрозуміла, що вибору немає. Ми знову спустилися вниз.

У підвалі ставало все напруженіше. Люди почали сваритися. Хтось звинувачував сусідів, хтось скаржився на умови.

Я з Пашею не пішла в теплопункт — там було занадто пильно, неможливо дихати. Ми сіли в коридорчику, там було хоч трохи вільніше, і кілька виходів поряд. Паша капризував, його мучили соплі, але закапувати ніс він не хотів, пручався і плакав.

Кожен новий вибух стискав серце від страху. У підвалі було холодно, сиро, але Паша все одно намагався усміхатися, гратися. Він нічого не розумів, і його дитяча безтурботність допомагала мені триматися.

Мама… я дивилася на неї і бачила, як за ці дні вона постаріла. Здавалося, за тиждень її волосся стало ще білішим, а в очах поселилася вічна тривога. Але вона трималася, бо трималися ми.

Увечері, коли обстріли трохи вщухли, ми зібралися разом. Говорили про майбутнє, про те, як відбудуємо наш будинок.

І раптом я зрозуміла: як же сильно я люблю це місто.

Те саме місто, з якого мені завжди хотілося поїхати. Здавалося маленьким, нудним. А тепер воно було найдорожчим місцем на землі. До того часу, поки його не почали знищувати.

Ніч. Ми вирішили залишитися в підвалі — я, мама, Маша, Паша. Залишилися й інші. Ніхто не наважувався підніматися нагору, бо саме вночі обстріли були найсильнішими.

Тільки вночі у людей сповзали маски. Удень усі мовчали, намагалися триматися, але коли темрява закривала нас, починалися пересуди.

— Ці мами з дітьми весь підвал засрали! — пролунав голос у темряві.

— Уже дихати нічим… — тихо підтакнув хтось.

Ми не могли зрозуміти, хто говорить, але знали — про нас.

До цього тут сиділи чоловіки, пили, шуміли. Тоді всім було байдуже. Але тепер вирішили знайти винних. Мами з дітьми — зручна мішень.

Мені було образливо, була злість, але навіть на це вже не залишалося сил.

Ця ніч була довгою. Але я знала: поки ми разом, ми впораємося.