5 березня 2022

5 березня 2022 року

Ніч знову видалася тривожною. Вибухи звучали ще ближче, ніби хтось стискав місто в залізних лещатах. Гул не вщухав, розливався над дахами, проникав у кожну шпарину, осідав у легенях разом із пилом та страхом.

Ми всі спали уривками, здригаючись від кожного гучного звуку. Але найстрашніше було не від вибухів — а від тиші між ними. У ці моменти серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось розірветься.

Паша, закутаний у ковдру, мирно сопів у своїй  колясці. Така крихітна грудочка життя серед усієї цієї темряви. Я гладила його маленьку долоньку й ловила себе на думці: як йому пояснити, чому ми не вдома? Чому ми ховаємося в підвалі, чому довкола стільки страху? Що сказати, коли він виросте й запитає, як це було?

На ранок стало ясно — ситуація ще гірша. Бабусі зателефонувала тітка й тихим, приглушеним голосом сказала, що скоро не стане води. Насоси працюють на автоматі, але очищення більше не проводиться — ніхто не виходить на роботу. Та, що ще тече з кранів, вже непридатна для пиття.

У підвалі всі говорили пошепки, ніби боялися потривожити саму війну. Хтось казав, що нас ось-ось повністю оточать, що виходу вже не буде. А хтось, навпаки, повторював, що залишилося лише кілька днів, і все закінчиться. "До 8 березня точно все вирішиться", – говорили. Наче 8 березня, це чарівна дата, після якої все має стати, як було раніше.

Мама була ще блідішою, ніж учора. Вона майже не говорила. Очі почервоніли, голос охрип. Вона мовчала навіть тоді, коли дзвонив тато — він телефонував лише Марині, дізнатися, чи ми ще живі.

— Треба йти по воду, — тихо сказала бабуся. Вона принесла відра, і ми разом набрали води з підвалу. Вдома її ще можна було кип’ятити й пити, а ось у підвалі навіть такого запасу не було. Десять пляшок ми залишили для тих, хто залишався тут цілодобово.

Коли ми з бабусею піднялися в квартиру, я вирішила скупати Пашу. Попросили в сусідки ванночку. Він плескався у воді, сміявся, як ніби нічого не сталося. Якби  гуркіт у небі, можна було б уявити, що це просто ще один день нашого життя. Але ні, не ще один. А той, після якого попереднього життя вже не буде.

Ближче до полудня пролунали перші постріли. Вони були не такими гучними, як вибухи, але по тілу пробіг холод. Це вже ближній бій? Вони вже в місті?

Я міцніше притисла Пашу до себе.

У якийсь момент двері підвалу скрипнули, і увійшла Марина. В руках вона тримала невеликий пакет з продуктами.

— Черги величезні, — видихнула вона. — Люди б’ються за їжу.

Ми переглянулися. Це вже не просто виживання. Це боротьба.

Пізніше подзвонила сестра. Вона сказала, що її тато завтра привезе суміш. І запитала, чи не хочу я переїхати до них — у них умови трохи кращі, тепліше. Я вирішила їхати. Паша все одно майже не їв, лише спав. А ми з Машею грали в її настільну гру, намагаючись відволіктися.

Бабуся тим часом думала, як забрати дідуся який не ходить. Вона весь день не знаходила собі місця.

Я стала рідше телефонувати чоловіку. А коли все ж дзвонила — ми сперечалися. Він ображався, що ми не виїжджаємо. А я — що він нічого не робить, щоб нас звідси вивезти. Не шукає перевізників, не намагається дістати транспорт. Ми наче розділилися на два різні світи: в його житті не було вибухів, він не набирав воду з підвалу, не чекав, чи влучить сьогодні в його будинок ракета. А я не могла більше думати про те, що відбувається там, у його "мирному" житті.

Ближче до вечора стало спускатися більше людей. Всі чекали нічного обстрілу. Але вечір видався дивно тихим. Так тихо, що аж моторошно. Лише нетверезі сусіди плакали у своїх кімнатах, приглушуючи ридання.

Я вмовила маму піти в квартиру.

Коли всі розійшлися, ми з Мариною помінялися місцями — я боялася спати біля вікна.

Ніч знову обіцяла бути довгою.