4 березня 2022

4 березня 2022 року

Ця ніч не принесла спокою. Вибухи не вщухали, повітря було просякнуте страхом. Ми заснули лише під ранок, коли на кілька годин запанувала моторошна тиша.

Я прокинулася від холоду. Підвал був вологим, бетонна підлога – крижаною. Паша сопів у колясці, його маленьке тільце здригалося від холоду. Я щільніше загорнула його в ковдру, намагаючись хоч трохи зігріти.

Поруч сиділа мама. Вона мовчки дивилася в одну точку, її обличчя було блідим, а очі – сповнені втоми.

— Іди полеж у квартирі, — прошепотіла я.

Вона похитала головою:

— Ні. Якщо знову почнеться, я не встигну повернутися.

Ми слухали радіо. Глухий голос військових попереджав про можливий штурм міста. Ці слова різали свідомість, бо означали одне – буде ще гірше.

До підвалу спустилася бабуся, принесла трохи їжі.

— Поки є можливість, поїжте, — сказала вона, розкладаючи пакети.

Але їжа здавалася чимось чужим. У горлі стояв клубок, шлунок ніби стиснувся. Я змусила себе проковтнути шматок хліба з консервами, запила холодним чаєм.

Я хотіла нагодувати Пашу , але він все одно плакав.

І тоді я зрозуміла – у мене зникло молоко.

Всередині все похололо. Паніка накрила мене з головою. Як годувати Пашу? Як не допустити, щоб моя дитина померла з голоду?

Поки я намагалася знайти хоч якесь рішення, бабуся збігала в аптеку і купила мамі сильнодіючий заспокійливий засіб. У мирний час такі препарати продають лише за рецептом, але зараз – не мирний час.

До підвалу спустилися Марина з хлопцем, щоб не залишати нас самих.

— Я прийняла рішення. Піду додому за сумішшю, — твердо сказала я.

Ніхто навіть не намагався мене відмовити. Всі розуміли – якщо не буде суміші, Паша може не пережити цей день.

— Біжи, ми доглянемо за Пашею і Машею, — сказала Марина.

На вулиці мрячив дощ. Темні постаті людей миготіли вдалині, але я бігла, не озираючись, не розбираючи дороги. Бруд, калюжі – все було неважливим. Я бігла, і сльози текли по щоках, змішуючись із дощем. В голові звучало одне питання: за що? За що страждають діти?

Добігши до будинку, я влетіла до квартири, схопила пачку суміші й уже збиралася вибігати, коли раптом почула цей страшний свист.

Повітря завмерло.

Я інстинктивно кинулася в підвал, серце шалено калатало в грудях. У підвалі було темно і порожньо. На телефоні залишалося 10%. Я набрала Марину.

— Я в підвалі, чекаю, поки затихне, потім побіжу. Телефон сідає, — прошепотіла я.

Пізніше я подзвонила чоловікові.

— Мені страшно… так страшно… У мене пропало молоко, я побігла за сумішшю, почався обстріл, я в підвалі… А якщо зі мною щось станеться? Паша помре…

— Заспокойся, все буде добре. Не думай про погане. Я вірю, що ти повернешся, — його голос був спокійним, але я чула в ньому тривогу.

— Телефон сідає… Люблю тебе…

Я притиснула долоню до рота, стримуючи ридання. В голові спалахували найжахливіші картини.

Через деякий час до підвалу почали спускатися сусіди. Вони говорили зі мною, заспокоювали, відволікали. Коли настала відносна тиша, я вирішила бігти назад.

На вулиці мене зупинив чоловік, ми разом стали йти до дому.

— Тримайся. У мене теж маленький син, я вийшов за продуктами, — сказав він, дивлячись мені у вічі. — Іди, але не зупиняйся.

Я знову бігла. Цього разу – додому.

Повернувшись до підвалу, я одразу розвела суміш. Паша жадібно схопив пляшечку, але майже не пив.

— Мабуть, через хворобу, — тихо сказала бабуся.

Усі дивилися на мене – брудну, мокру, з червоними від сліз очима.

— Ти плакала? — запитав хлопець Марини.

— Так… Я думала, що не повернуся…

У підвалі провели переноску і я змогла зарядити телефон. Попросила Марину написати чоловікові, що я повернулася.

Але проблеми тільки починалися.

Ближче до обіду стало зрозуміло – без опалення довго не протягнути. Ми стали грітись обігривачем.

Паша капризував. Йому було холодно, незручно, нудно. Як його розважити? Його іграшки залишилися вдома…

Сусідка, у якої була трирічна Аня, принесла нам брязкальце.

— Тримайте, нехай хоч чимось пограється.

Паша взяв іграшку і вперше за довгий час усміхнувся.

Я притиснула його до себе.

— Нічого, сину. Коли все це закінчиться, тато купить тобі багато-багато іграшок. Тільки тримайся.

Коли почало темніти, знову почалися обстріли.

Вибухи здригали стіни. Сусіди змайстрували з картону та паралону щось схоже на  дивана, щоб можна було хоч трохи відпочити. Для Маші бабуся принесла розкладачку.

— Сьогодні я залишаюся тут, — сказала мама.

Я зателефонувала ще одній сестрі. Вона з чоловіком переїхала в підвал до батьків – там умови були кращими. Розповіла їй про проблему із сумішшю. Вона пообіцяла щось придумати.

До ночі стало ясно – обстріли не вщухнуть. У підвал почали спускатися люди з сусідніх будинків.

Коли на кілька хвилин стало тихо, я вийшла в під’їзд, щоб вдихнути ковток свіжого повітря.

На сходах сиділа Марина.

Я мовчки сіла поруч.

— Як думаєш… це колись закінчиться? — запитала вона.

Я не знала, що відповісти.

Здалеку знову донісся глухий гуркіт.

Ми перезирнулися.

— Ходімо вниз, — сказала я.

Ця ніч теж обіцяла бути довгою.