3 березня 2022

3 березня 2022 року

Ранок розпочався о 4-й годині потужним ударом, який струсонув увесь будинок. Вибух був настільки гучним, що задзвеніли вікна, з стелі посипався пил. Я в паніці кинулася до Паші. Він спав, але його крихітне тільце напружилося, ніби навіть уві сні він відчував небезпеку.

Ми швидко одяглися і спустилися до підвалу. Там уже було повно людей. Втомлені, із сірими від виснаження обличчями, вони мовчки дивилися один на одного, прислухаючись до кожного звуку.

Мама й бабуся, як завжди, намагалися здаватися спокійними, але я бачила, як у мами тремтіли руки. Хлопця Марини вже хилило до сну, він умовляв її повернутися додому, хоча б трохи відпочити. Зрештою, ніч була важкою, обстріли не припинялися ні на хвилину. Здавалося, що удари ставали частішими, наче ворог не давав нам навіть перепочинку.

Коли все на якийсь час стихло, ми вирішили повернутися додому.

Я перевірила телефон — чоловік написав:
"Як ви? Подумайте, може, поїдете на евакуацію."

Я дивилася на екран, ніби він міг дати мені відповідь, що робити. Як залишити дім із немовлям, коли за межами підвалу лише страх і невідомість? Як дістатися до Лисичанська, якщо дороги з кожним днем ставали дедалі небезпечнішими?

Новини не втішали. У Лисичанську ситуація погіршувалася. Ввечері обстріли дісталися і до найближчих районів, газові трубопроводи були пошкоджені, зник газ.

Паша знову почав вередувати — у нього закінчувалися краплі. Я зателефонувала педіатру — вона сказала, що тепер потрібні краплі з антибіотиком. Але де їх взяти? Треба було вирішити, хто піде в аптеку.

— Я піду, — твердо сказала Марина.

Її хлопець обурився, намагався відмовити, але вона його заспокоїла, пообіцяла бути обережною.

Бабуся знову вирішила піти на ринок — сподівалася, що там буде менше людей, ніж у магазинах. Перед виходом вона оглянула нас і, зціпивши зуби, сказала:

— Будьте напоготові. Не забувайте про вибухи.

Я міцніше стиснула телефон у руках, ніби від нього залежало наше життя.

Через деякий час надійшли новини: вибухи в центрі міста. Снаряд влучив у житловий квартал.

Мама трималася, але я бачила, як вона сильніше стиснула телефон, а її пальці побіліли.

— Нікуди не їдь, — тихо сказала вона, наче благала.

Я розуміла її страх. Я й сама не знала, що робити. Єдине, що мало значення, — це безпека Паші.

Мама зателефонувала своїй сестрі. У Юлі почалася істерика.

— Я не знаю, куди себе подіти! Я не знаю, що робити!

— У тебе дитина! — різко відповіла мама. — Синові п’ять років, він усе розуміє. Ти не маєш права панікувати. Думай про нього, а не про себе.

Марина затримувалася. Її хлопець почав нервувати, а потім не витримав і побіг за нею.

Бабуся повернулася з ринку з невеликим запасом їжі, але перед її приходом пролунав черговий вибух. Ми з мамою вже були в підвалі, вчепившись одна в одну.

— Коли це закінчиться? — видихнула я.

Мама нічого не відповіла.

У цей момент вбігли Марина і її хлопець. Їхні обличчя були блідими, серця шалено калатали.

— В аптеці ажіотаж, — сказала Марина, переводячи подих. — Чоловік переді мною схопив п’ять пачок крапель — і дитячих, і дорослих. Мені дісталася лише одна упаковка. Думаю, завтра аптека вже не працюватиме… Сподіваюся, заради мене ти теж би побігла, — спробувала вона усміхнутися.

Але мені було не до жартів.

Бабуся піднялася до дідуся. Ми з мамою почали розбирати ліки.

Бабуся зателефонувала своїй сестрі, але та не відповіла. Вона набрала мою тітку. Тітка сказала, що мій брат із дружиною, донькою , бабусею та тіткою змогли евакуюватися. Але колону, яка виїжджала після них, розстріляли.

Я відчула, як усередині все похололо.

Цього дня у нас відключили опалення. Напір води в бабусиній квартирі ослаб. Газ зник.

— Це кінець комунікаціям, — сказала мама.

Ми почали набирати воду з труб у підвалі. Хоч трохи, про всяк випадок.

День минув у підвалі. Виходили лише поїсти та в туалет.

До вечора газ дали, але опалення відключили назавжди.

Ми швидко помилися. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє нормально приймала ванну, а не милася похапцем за п’ять хвилин.

Температура у Паші впала до 37,5. Це мене тривожило, і я вирішила його не купати.

Час, здавалося, зупинився. Ми пережили цей день, але попереду — невідомість.

Навіщо я все це переживаю? Заради чого? Щоб потім розповісти Паші? Щоб сказати йому, що я була сильною? Що я захищала його?

Лише ми збиралися лягати спати — новий вибух. Зовсім близько.

— У підвал! — крикнув дідусь.

Ми поспіхом натягнули одяг і побігли вниз. У під’їзді було темно, та нас застав новий вибух, який ми бачили із окна, Маша спіткнулася і впала на сходах. Ми завмерли від жаху, але, дякувати богу, обійшлося.

У підвал вбігла родина з сусіднього будинку — мама з двома хлопчиками та їхня бабуся. Вони були у піжамах, босі, перелякані. Їхній будинок горів.

Мама не витримала. У неї почалася паніка, вона тихо плакала всю ніч. Ми з нею так і не повернулися додому.

Спали сидячи.

А бабуся, Марина і її хлопець залишилися ночувати у квартирі.