2 березня 2022

2 березня 2022 року

Поки Паша спав, я міцніше закутала його в ковдру. Він дихав важко, інколи схлипував уві сні. Температура не спадала. Я знову дала йому парацетамол і торкнулася його маленького лоба губами — гарячий, як вуглик.

За вікном було тихо, але це була та тиша, що страшніша за вибухи. Бо ти не знаєш, коли і де саме рвоне.

Бабуся перераховувала запаси їжі.
— Хліб ще є, трохи круп. М’яса залишилося на три дні.
— Треба щось придумати, запасів надовго не вистачить, — відповіла мама.

О пів на дев’яту прийшли новини: сьогодні буде евакуаційний потяг. О дев’ятій ранку він вирушить із Лисичанська. Я стиснула телефон у руках. Це був шанс. Шанс виїхати. Але як? Як дістатися до Лисичанська з немовлям на руках, коли бої стають усе ближчими?

Я написала чоловікові:
— Сьогодні є потяг.
Він відповів майже одразу:
— Їдь!

Але як? Мені було страшно. Просто страшно.

Знову прийшли новини. Обстріли не припиняються. Вночі розбомбили центр Харкова, Київ тримається, Маріуполь у повній блокаді. А в нашому місті снаряд влучив у дитячий садок. У підвалі ховалися 10 людей, з них 8 дітей. Їх встигли евакуювати.

Я сиділа, притискаючи до себе Пашу, і відчувала, як мене починає трясти. Якби він був трохи старшим, я б пообіцяла йому, що все буде добре. Але як я можу це сказати, якщо сама не знаю, що буде за годину?

Бабуся вирішила піти на ринок.
— На ринку менше людей, ніж у магазинах, швидше скуплюся.

Учора вони простояли в черзі більше години, щоб купити хліб і цукор.
Вона пішла о десятій ранку. О дванадцятій ми почули вибухи. Ми швидко одяглися і спустилися в підвал.

— Господи, тільки б вона встигла повернутися… — пробурмотіла мама, стискаючи телефон.

Я набрала бабусю. Вона відповіла одразу.
— Я вже підходжу. Це було далеко, не хвилюйтеся.

Ще один вибух. Бабуся вже в підвалі. Наступний вибух значно ближче.

Ми мовчки дивилися одне на одного.

— Цей день треба просто пережити. Скоро все закінчиться, — хтось у підвалі спробував підбадьорити всіх.

Але в це вже слабо вірилося...

Майже весь день ми просиділи в підвалі. Тільки бабуся піднімалася, щоб нагодувати дідуся і допомогти йому з туалетом. Вибухи тривали безперервно.

Увечері я зателефонувала подрузі в Енергодар. У них теж було складно: жодних укриттів, тільки підвал у гаражі.

З татом зв’язок з’явився, але дуже поганий. Телефонувати міг тільки він і лише з певного місця.

Я дивилася на телефон, вчепившись у нього, як у рятувальне коло. Здавалося, ніби він міг захистити, міг дати відповідь, міг сказати, коли все це закінчиться. Але він мовчав.