Лісхімбуд до 1941 року: народжений серед пісків

У традиційній історіографії Сєвєродонецька (напр. у фундаментальній роботі «Сімдесят славних років»), щодо початку будівництва селища Лісхімбуд наводили слова одного з першобудівників Марка Старобинця: «Територію майбутнього хімкомбінату перетинала високовольтна лінія на дерев'яних опорах, що вела від Севдондрес до Рубіжного. Було прийнято рішення будівництво житлового селища та проммайданчика орієнтувати паралельно або перпендикулярно до цієї лінії. Вона, ця лінія, і стала межею між промисловою та цивільною зоною будівництва».

В останні роки свого життя сєвєродонецький краєзнавець Сергій Каленюк провів велику роботу зі збирання фактологічних матеріалів про події, що відбувалися у 30-х роках на території міста. Вони опубліковані у різних статтях Каленюка та, на жаль, не були узагальнені. Але вони суттєво змінюють уявлення про перші роки Лисхімбуду.

Так, високовольтна лінія не могла бути межею між промисловою та цивільною зоною будівництва Лисхімбуду.

У 1931 році була введено в дію Північно-Донецьку ДРЕС, яка була побудована за планом ГОЕЛРО. ДРЕС – це державна районна електрична станція. Сєвєродонецьк тоді ще не існував, Донецьк називався Юзівкою, а річка – Сіверським, а не Північним Дінцем. Але це факти до іншої історії – історії назви міста Сєвєродонецьк.

Північно-Донецька ДРЕС знаходилася поруч із Донсодою, вона мала забезпечувати електроенергією прилеглі населені пункти та підприємства. Роботу цієї станції було припинено у 2012 році, коли її називали Лисичанською ТЕЦ.

Від ДРЕС до міста Рубіжне було простягнуто високовольтну лінію електропередачі (ЛЕП), яка дозволила його електрифікувати. Ось тільки ЛЕП ця пролягала не вздовж майбутньої вулиці Заводської, а вздовж майбутньої вулиці Пивоварова. Вона дійсно стала межею промислового майданчика азотно-тукового заводу (у майбутньому – «Азоту»). Але не межею житлової забудови. Адже між вулицями Пивоварова і Заводською знаходиться досить великий простір, який згодом став промисловою зоною підприємств будіндустрії та ОКБА.

А кордоном житлової забудови Лисхімбуду стала дорога, яка вела від селища Лісова Дача до робітничого селища Глухий Бор (Північний). І далі у Воєводівку та у Рубіжне. Ця дорога є на плані 1934 року, складеному Іллею Барським. А напрям забудови було задано дорогою з Лисичанська, яка також є на плані Барського. Вона проходила від мосту через Сіверський Донець дамбою і потім перетинала проммайданчик азотно-тукового заводу. Прямим продовженням цього шляху був майбутній бульвар Дружби Народів. Забудова Лисхімбуду житловими будинками почалася від перехрестя цих двох доріг.

Ще один важливий факт. Виявляється, що бараки на території майбутнього кварталу №2, закінчені будівництвом 29 квітня 1939 року, зовсім не були першими спорудами Лисхімбуду. Першим було споруджено приміщення пекарні, яка знаходилася на місці нинішнього військкомату. Пекарня була першим промисловим підприємством Лисхімбуду.

Це була споруда баракового типу, але пекарня в ній працювала (з перервами) до перших повоєнних років. Поки що поруч з нею не збудували триповерхову цегляну будівлю, яка стала першим сєвєродонецьким хлібозаводом.

Поряд з пекарнею з'явилося чергове робоче поселення, забудоване мазанками та примітивними бараками. "Шанхай", як їх називали на той час. Тут мешкали будівельники. Можна припустити, що це були будівельники, найняті управлінням тресту «Индустрой». Який у січні 1934 року став підрядником будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу.

Управління будівництвом Лисичанського АТЗ та будівельне управління тресту «Індустрой» – це різні суб'єкти. У кожного з них були свої керівники і свої робітники.

Бажання будівельників насамперед побудувати пекарню можна пояснити, якщо пригадати, що попередній, 1933 рік, був роком найжорстокішого голоду.

У квітні 1934 року поряд з перехрестям доріг на Воєводівку та Лисичанськ, на території сьогоднішнього кварталу №2 Сєвєродонецька, було збудовано 3 бараки каркасного типу. Один барак зайняли сімейні будівельники, другий – самотні, у третьому розмістили управління будівництвом. Першими жителями цих бараків були Федір Іванович Пензов, Степан Йосипович Скороход, Євдокія Андріївна Дуванова, Олексій Михайлович Попков, Прокопій Дмитрович Лозовий, Микита Олексійович Посохов. Скорохід був десятником на будівництві залізниці, Попков очолював бригаду, яка будувала автомобільну дорогу на Лисичанську, Дуванова була бригадиром жіночої бригади. Микита Посохов був одним із перших будівельників Лісхімбуду, він прийшов на будівництво ще восени 1932 року і був шістнадцятою людиною, прийнятою на роботу.

У серпні з протилежного боку майбутнього бульвару Дружби Народів, у кварталі №1, почали будувати 3 двоповерхові будинки зі шлакоблоку на 16 квартир кожен. У їхньому будівництві брали участь муляри Ф.І.Пензов та П.Д.Лозовий, тесляр М.О.Посохов. Будинки були заселені у листопаді 1934 року. А в кварталі №2 до кінця року було збудовано та заселено ще 6 бараків каркасного типу.

6 листопада 1934 року у селищі з'явилася електрика.

Навпроти бараків, через майбутню вулицю Заводську, було відкрито їдальню та встановлено трансформатор. На місці нинішньої будівлі Водоканалу було обладнано лазню. А навпроти лазні через дорогу було запущено друге промислове підприємство Лисхімбуду – шлакоблочний завод. Із цього шлакоблоку й будували будинки. Поки не почали будувати з силікатної цегли.

І їдальня, і лазня були розміщені в будівлях баракового типу. На першому поверсі першого капітального житлового будинку відкрили магазин, перукарню та медпункт.

Будівельники, які жили в «Шанхаї» біля пекарні, переселялися до нових будинків та бараків. Умови їхнього життя, звичайно, покращилися. Але не дуже.

Водопроводу в селищі не було, і воду возили на волах із річки Борової. Або набирали у колодязі, який знаходилася в районі нинішнього театру. Від перших будинків та бараків до цього колодязя було не близько. Зрозуміло, що не було й каналізації. І вивезення сміття також.