Розділ 4. Породження волюнтаризму, або як Сєвєродонецьк став на 16 років старшим за «Азот»

Основна продукція азотно-тукових заводів – азотна кислота, аміачна селітра, різні сполуки аміаку та азотної кислоти. Все це – продукти переробки аміаку. Але виробництво аміаку – це голова технологічного ланцюжка азотно-тукового заводу, його основа.

На початку XX століття був розроблений процес Габера-Боша, по якому аміак отримують з водню і азоту на каталізаторі під високим тиском і при високій температурі. Перша промислова установка, що працювала за такою технологією, була запущена в Німеччині в 1913 році.

У СРСР перше невелике виробництво синтетичного аміаку було запущено на Чорноріченському хімічному заводі 8 лютого 1928 року. Воно було закуплене за кордоном, зрозуміло.

У 1932 році було введено в дію виробництво синтетичного аміаку на Березниківському хімічному комбінаті, а у грудні 1933 року – на Бобриківському хімкомбінаті. Синтез аміаку на цих підприємствах проводився під тиском 300 атмосфер і при температурі 500 градусів, азото-водневу суміш для синтезу отримували з напівводяного генераторного газу. Це продукт газифікації твердого палива сумішшю повітря та водяної пари. Як паливо на цих заводах використовували кокс.

У 1932 році Наркомат важкої промисловості СРСР (Наркомважпром) прийняв рішення про будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, у складі якого мало бути виробництво синтетичного аміаку під тиском 300 атмосфер. З дуже великою для того часу потужністю 108 тисяч тон на рік.

31 серпня 1933 року між управлінням будівництва Лисичанського АТЗ та «Гіпроазотом» було укладено договір про проектування заводу. У першій половині 1934 року роботи з проектування перебували на завершальній стадії, на будівництві почали формувати штат інженерно-технічних співробітників для роботи на виробництвах. Так, у середині березня 1934 року на Лисичанський АТЗ прибула група молодих інженерів-хіміків, які закінчили Харківський хіміко-технологічний інститут. Серед них були Ілля Барський та його дружина Емма.

Згідно з договором про проектування, Лисичанський азотно-туковий завод був аналогічним побудованим у Березниках та Бобриковому. І в 1934 році навряд чи були сумніви, що його введуть в дію в 1935-1936 роках.

Якби так сталося, то Сєвєродонецьк на географічній мапі швидше за все не з'явився б. Відповідно до рішень Раднаркому УРСР соцмістечко для працівників азотно-тукового заводу мали побудувати на правому березі Сіверського Дінця, воно мало увійти до складу Лисичанська. У 1933 році інститут «Діпромісто» розробив план Лисичанська, в якому до існуючої забудови додали великий новий район. Він мав розташуватися між Лисичанськом та Пролетарськом.

У сімдесяті роки XX століття автору, що працював у пуско-налагоджувальному управлінні, довелося попрацювати на чотирьох підприємствах азотної промисловості – у Рівному, Дорогобужі, Воскресенську та у Березниках. Всі чотири підприємства були розташовані на великій відстані від міст, в яких жили їхні працівники. А підвезення персоналу від місця проживання до місця роботи здійснювалося службовими автобусами.

В 1936 році було збудовано новий капітальний дерев'яний міст через Сіверський Донець. Він був вищим за залізничну колію, мав довжину 161 метр і ширину 6 м, вантажопідйомність 30 тон. З цього часу і до 1942 року, коли міст спалили під час відступу РСЧА, паводки на річці Сіверський Донець жодного разу не переривали автомобільне сполучення між Лисичанськом та Лисхімстроєм.

Тож віддаленість Лисичанська від території АТЗ, з урахуванням досвіду Березників, навряд чи була серйозним аргументом проти будівництва соцмістечка на правому березі Сіверського Дінця, у Лисичанську.

Але сталася інша подія, яка все змінила.

17 липня 1934 року Раднарком (РНК, Рада народних комісарів) СРСР ухвалив рішення про будівництво замість азотно-тукового заводу Лисичанського азотно-тукового комбінату (АТК). Йшлося не лише про збільшення потужності та розширення номенклатури продукції, а й про те, що синтетичний аміак будуть виробляти під тиском 850 атмосфер. І водень отримуватимуть не газифікацією коксу, а газифікацією вугілля.

Невідомо хто конкретно стояв за підготовкою такого рішення. І чи мав до нього відношення Олександр Забельський, який на той час очолював будівництво. Але це рішення було волюнтаристським.

Задум був зрозумілим. За законами хімічної термодинаміки, у реакції синтезу аміаку з водню та азоту збільшення тиску призводить до збільшення виходу аміаку. І в реакторі однакового обсягу при тиску 850 атмосфер можна отримати в рази більше продукції, ніж при тиску 300 атмосфер. Побудувати третій завод, подібний до вже збудованих у Березниках та Бобриково, ентузіастам з Наркомважпрому було не цікаво, їм потрібен був гігант хімії у Лисичанську. 10 жовтня 1936 року новий керівник будівництва М. С. Хомутов писав у першому номері багатотиражки «За стаханівське будівництво»: «Лисичанський хімічний комбінат не порівняти за своєю потужністю з вже збудованими радянськими заводами хімічної промисловості».

А те, що обладнання великої потужності для синтезу аміаку, яке працювало б під тиском 850 атмосфер, не існувало, не здавалося проблемою. Мовляв, розробимо по ходу.

Близький до завершення і реальний проект азотно-тукового заводу, подібний до двох раніше реалізованих в СРСР, був викинутий у кошик, а новий розробити виявилося неможливим через відсутність потрібного обладнання.

Тиск 850 атмосфер означає, що на один квадратний сантиметр поверхні апарату діє сила 850 кг. І чим більший діаметр апарату, тим більша сила, яка цей апарат намагається розірвати. Будь-який матеріал, з якого буде виготовлена колона синтезу, має межі міцності. І чим вище температура, тим межа міцності менше. Для створення промислової апаратури, яка б працювала під тиском 850 атмосфер і при температурі 500 градусів, потрібні спеціальні матеріали і спеціальні технології. Яких у СРСР на той час не було.

Втім, використання надвисоких тисків при виробництві аміаку є проблемою і в наші дні. Синтез в обох виробництвах аміаку сєверодонецького «Азоту» проводиться під тиском 300 атмосфер.