Породження волюнтаризму, або як Сєвєродонецьк став на 16 років старшим за «Азот»

Основна продукція азотно-тукових заводів – азотна кислота, аміачна селітра, різні похідні аміаку та азотної кислоти. Все це – продукти переробки аміаку. А виробництво аміаку - у голові технологічного ланцюжка азотно-тукового заводу.

На початку XX століття був розроблений спосіб Габера-Боша, аміак по ньому одержують із водню та азоту на каталізаторі при високому тиску та високій температурі. Першу промислову установку, що працює за такою технологією, було запущено в Німеччині в 1913 році.

У СРСР невелике виробництво синтетичного аміаку було запущено на Чорноріченському хімічному заводі 8 лютого 1928 року.

1932 року було введено в дію виробництво синтетичного аміаку на Березниківському хімічному комбінаті, а у грудні 1933 року – на Бобриківському хімкомбінаті. Синтез аміаку на цих підприємствах проводився під тиском 300 атмосфер і при температурі 500 градусів, азото-водневу суміш для синтезу отримували з напівводяного генераторного газу. Це продукт газифікації твердого палива сумішшю повітря та водяної пари. Як паливо на цих заводах використовували кокс.

У 1932 році Наркомат важкої промисловості СРСР (Наркомтяжпром) прийняв рішення про будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, яке мало включати у тому числі виробництво синтетичного аміаку під тиском 300 атмосфер.

31 серпня 1933 року між управлінням будівництва Лисичанського АТЗ та «Гіпроазотом» було укладено договір про проектування заводу. У першій половині 1934 року робота з проекту перебували на завершальній стадії, а на будівництві почали формувати штат інженерно-технічних співробітників для роботи на виробництві. Так, у середині березня 1934 року на «Лісхімбуд» прибула група молодих інженерів-хіміків, які закінчили Харківський політехнічний інститут. Серед них були Ілля Барський та його дружина Емма.

Лисичанський азотно-туковий завод планувався, як аналогічний побудованим у Березниках та в Бобриковому. І в 1934 році навряд чи були сумніви, що його введуть в дію в 1935-1936 роках.

Якби сталося так, то Сєвєродонецьк на географічній карті не з'явився б. Відповідно до рішень Раднаркому УРСР соцмістечко для працівників азотно-тукового заводу мали побудувати на правому березі Сіверського Дінця. Він мав увійти до складу Лисичанська. У 1934 році харківським інститутом «Гіпроград» було розроблено Генплан Лисичанська, до якого було включено й новий житловий район, який проектувальники розташували між Лисичанськом та Пролетарськом.

У сімдесяті роки XX століття автору, як працівнику пуско-налагоджувального управління, довелося попрацювати на чотирьох підприємствах азотної промисловості – у Рівному, Дорогобужі, Воскресенську та у Березниках. Всі чотири підприємства були розташовані на великій відстані від міст, в яких жили їхні працівники. А підвезення персоналу від місця проживання до місця роботи здійснювалося службовими автобусами.

На Лисичанському АТЗ автобус з'явився вже у 1934 році - з першого липня 1934 року почалися перевезення пасажирів автобусом ЗІС-8 за маршрутом Лисичанськ-Лісхімбуд.

А в 1936 році було збудовано новий капітальний дерев'яний міст через Сіверський Донець. Він був вищим за залізничну колію, мав довжину 161 м, ширину 6 м, вантажопідйомність 30 тонн. З того часу і до 1942 року, коли міст було спалено під час відступу, паводки на річці Сіверський Донець жодного разу не переривали автомобільне сполучення між Лисичанськом та Лісхімбудом.

Тож віддаленість Лисичанська від території азотно-тукового заводу з урахуванням досвіду Березників навряд чи була серйозним аргументом проти будівництва соцмістечка на правому березі Сіверського Дінця, у Лисичанську.

Але сталася інша подія, яка все змінила.

У липні 1934 року Раднарком СРСР ухвалив рішення про будівництво Лисичанського азотно-тукового комбінату. Замість азотно-тукового заводу. Йшлося не лише про збільшення потужності та розширення номенклатури продукції, а й про те, що синтетичний аміак тут вироблятимуть під тиском 850 атмосфер.

Невідомо хто конкретно стояв за підготовкою такого рішення. І чи мав до нього відношення Олександр Забельський, який на той час очолював будівництво. Але рішення було волюнтаристським.

Мета була зрозумілою. За принципом Ле Шательє у реакції синтезу аміаку з водню та азоту збільшення тиску призводить до збільшення виходу аміаку. І в реакторі однакового обсягу під тиском 850 атмосфер можна отримати в рази більше аміаку, ніж під тиском 300 атмосфер. Побудувати третій завод, подібний до вже збудованих у Березниках та Бобриково, ентузіастам з Наркомважпрому було не цікаво, їм потрібен був гігант хімії у Лисичанську.

А те, що обладнання для синтезу аміаку, яке працювало б під тиском 850 атмосфер, не існувало, не здавалося проблемою. Мовляв, розроблять по ходу.

Близький до завершення і реальний проект азотно-тукового заводу, подібний до двох раніше реалізованих, був викинутий у кошик, а новий розробити виявилося неможливим через відсутність потрібного обладнання.

Тиск 850 атмосфер означає, що на один квадратний сантиметр поверхні апарату діє сила 850 кг. І чим більший діаметр апарату, тим більша сила, яка цей апарат прагне розірвати. Будь-який матеріал, з якого буде виготовлена колона синтезу, має межі міцності. І що вище температура, то межа міцності менше. Для створення промислової апаратури, яка б працювала під тиском 850 атмосфер і при температурі 500 градусів, потрібні спеціальні матеріали та спеціальні технології. Яких у СРСР на той час не було.

Втім, використання надвисоких тисків при виробництві аміаку є проблемою і в наші дні - синтез в обох виробництвах аміаку сєверодонецького «Азоту» проводиться під тиском 300 атмосфер.

До весни 1936 проект азотно-тукового комбінату і генеральний кошторис складені не були, будівельні роботи на майданчику АТК не починалася. Кількість робітників на будівництві скорочувалася, і готувалося рішення про ліквідацію будівельного управління та передачу житлових будинків лисичанським шахтарям. Йдеться, очевидно, про ті житлові будинки АТК, які були збудовані в Лисичанську.