Розділ 3. Де були перші бараки Лисхімстрою?

Перші об'єкти майбутнього АЗТ почали будувати за рік до того, як у Наркомважпромі було ухвалено рішення про місце будівництва заводу. Це були два двоповерхові будинки для ІТП та п'ять бараків для робітників у Лисичанську. Це будівництво розпочалося наприкінці 1932 року.

А на лівому березі Сіверського Дінця будівельні роботи розпочалися на весні 1933 року, про це свідчить меморіальна дошка, встановлена на одній з адміністративних будівель «Азоту». І перше завдання для керівників будівництва було очевидним - потрібно було навести капітальний міст через Сіверський Донець та побудувати дорогу від мосту через заплавну рівнину до Ново-Сиротино. Інакше як їздити від управління будівництвом у Лисичанську до місця будівництва? Як доставляти туди будматеріали та робітників?

Низьководний дерев'яний міст через Сіверський Донець у районі хутору Павлоград був збудований ще у 1898 році, під час льодоходів та паводків його регулярно зносило, і влітку його відновлювали.

Керівництво будівництва збиралося збудувати міст капітальний, міцний. Щоб його не міг зруйнувати паводок.

Насип під дорогу від Ново-Сиротино до Павлограду у 1933 році уже була. У Павлограді знаходилася овочева бригада, а в Ново-Сиротино – центральна садиба колгоспу імені Сталіна. Дорога між селами проходила болотистою заплавою Сіверського Дінця, і для надійного сполучення без насипу було не обійтися.

Але за оцінкою фахівців управління, насип потрібно було підняти на метр, розширити і зміцнити бутовим камінням.

Для будівництва дороги навесні 1933 року на східній околиці хутору Ново-Сиротино було створено виконробську дільницю, географічно це район прохідної «Південна». Тут була контора виконроба, столярна майстерня, кузня, стайня, їдальня, які були розташовані у бараках. Тут же селилися робітники, які жили у «мазанках» та в бараках, споруджених із підручних матеріалів.

Пізніше половину одного з бараків відвели під культурно-виховну роботу: в одній кімнаті був розташований клуб-читальня, в іншій – кінозал та танцмайданчик, у третій – проводила репетиції агітбригада. Раз на тиждень сюди приїжджала кінопересувка, тут організовували танці під баян чи патефон.

Це було перше поселення на будівництві Лисичанського азотно-тукового заводу, його називали робоче селище Східне. Воно є й на карті 1938 року.

Отже, перші бараки в Лисхімстрої були побудовані зовсім не 29 квітня 1934 року, а на рік раніше.

Ново-Сиротино, яке під час війни 1941-1945 років і пізніше називали Новосиротино, відіграло важливу роль у народжені Сєвєродонецька. Тут у 1931 році працювали геологи, які відкрили великі запаси підземних вод. Тут селилися найперші будівельники Лисхімстрою.

Хутір Ново-Сиротино утворився в роки столипінських реформ, коли три сім'ї з Боровського заснували його на межі заплавних лук і пісків другої тераси Сіверського Дінця, поблизу садиби Бакаї. У 1929 році засновників хутору з їхніх садиб виселили (мовляв, кулаки), а в їхні будинки вселили селян-бідняків із Сиротино. Які й утворили колгосп імені Сталіна. Число колгоспників швидко збільшувалося, і в 1930 році в селі було вже півтора десятки хат. А в 1939-му – понад двісті.

Отже, перша база будівництва азотно-тукового заводу розташовувалась зовсім не серед піщаних барханів, а на околиці села. На будівництві працювало багато його мешканців, а в селі селилися деякі з будівельників. На сільському цвинтарі, знесеному у 60-ті роки, ховали не лише місцевих жителів, але й людей, які приїхали на будівництво АТЗ і тут померли.

АТЗ неможливо було будувати без залізниці. Провести її вирішили від станції Рубіжне – це 8 км нового шляху. А ще треба було збудувати залізничний міст через річку Борова.

Будівельники мосту та залізниці заснували ще одне робоче селище - на місці нинішнього шляхопроводу (вулиця Об’їзна). Спочатку це селище називалося Старий Бір, а пізніше - робоче селище Північне. Це було друге робоче селище на території майбутнього Сєвєродонецька.

Спочатку житла були тимчасові, збудовані з підсобних матеріалів. Але місце було гарне – поблизу річка та заплавна діброва. І з роками люди обживалися та відбудовувалися. У шістдесяті роки я навчався у Сєвєродонецьку, а мої батьки жили у Кремінній. І я часто їздив автобусом Рубіжне-Сєвєродонецьк повз це крихітне поселення. Біля нього була зупинка автобуса з назвою «Північне». Це селище остаточно зникло, коли будували шляхопровід – житлові будинки заважали його будівництву.

У вересні 1933 року керівником будівництва було призначено Олександра Дмитровича Забельського, від нього в Наркомважпромі очікували запуску АТЗ у 1936 році.

У січні 1934 року будівництво вийшло новий рівень, тут з'явився підрядник. Це був харківський трест «Індустрой», одне з управлінь якого розміщувалося на той час у Рубіжному. Трест сформував спеціальну будівельну дільницю для роботи на Лисичанському АТЗ. А управління будівництвом Лисичанського АТЗ передало підряднику частину своїх робітників та матеріальних ресурсів.

Появу цього підрядника автор вважає найважливішою подією, яка визначила появу Лисхімстрою як окремого населеного пункту. Управління будівництвом Лисичанського АТЗ і будівельне управління тресту «Індустрой» – це різні суб'єкти. У кожного з них були свої керівники та свої робітники. Поміж ними, по суті, були договірні відносини. Більше того, управління будівництвом знаходилось у Лисичанську, а будівельне управління – у Рубіжному.

Навесні 1934 року на території майбутнього Лисхімстрою, на місці нинішнього військкомату, з'явилася перша споруда барачного типу. У якому розташувалася пекарня – перше промислове підприємство майбутнього селища. Пекарня в цій споруді працювала (з перервою) до кінця сорокових років, коли поруч було збудовано цегляну триповерхову будівлю першого сєверодонецького хлібозаводу.

Поруч з пекарнею сформувалося ще одне робоче поселення, забудоване мазанками та примітивними бараками. «Шанхай», як їх називали у той час. У ньому мешкали будівельники, найняті на роботу управлінням тресту «Індустрой».