Чи став паводок 1934 року подією, що спонукала побудувати Сєвєродонецьк?

Пізньої осені 1932 року, з Лисичанської гори, від будинку на вулиці Інтернаціональній, в якому розмістилося управління будівництвом Лисичанського азотно-тукового заводу, відкривався вид на село Ново-Сиротине. Що знаходилося в районі сьогоднішніх аміачних виробництв. І на піщану рівнину за селом. На якій за 20 років почне працювати Лисичанський хімічний комбінат.

У 1932 році не було не тільки проекту азотно-тукового заводу – ще не визначили й місце його розміщення. Тільки 29 грудня 1933 року наказом Наркомтяжпрому було затверджено майданчик для хімічного підприємства на лівому березі Сіверського Дінця, в районі села Ново-Сиротине. Рішення про будівництво привезли на будівництво на початку 1934 року, а генеральний план підприємства було складено 1936 року. Природно, що до 1937 року будівництво азотно-тукового заводу не велося.

Проте, нове управління розпочало роботу вже 1932 року. На околиці Лисичанська було закладено кам'яний, глиняний та крейдовий кар'єри. У Лисичанську ж, поряд з управлінням, почали будувати два двоповерхові будинки для інженерно-технічних працівників. Збудували тут і кілька бараків для робітників.

Що стосується 1933 року, то перше завдання для будівельників було очевидним - треба було навести капітальний міст через Сіверський Донець і побудувати дорогу від мосту через заплавну рівнину до Ново-Сиротино. Інакше як дістатися від будинку управління будівництвом у Лисичанську до місця будівництва? І як доставляти туди будматеріали?

Міст через Сіверський Донець у районі хутора Павлоград був збудований ще у 1898 році, він був дерев'яним та невисоким. Під час льодоходів та паводків його регулярно зносило, і влітку його відновлювали. Керівництво будівництва збиралося збудувати міст капітальний, міцний. Щоб його не міг зруйнувати паводок.

Дамба від Ново-Сиротино до Павлограда у 1933 році вже була. У Павлограді знаходилась овочівницька бригада, а в Старо-Сиротине – центральна садиба колгоспу імені Сталіна. Дорога між хуторами проходила болотистою заплавою Сіверського Дінця, і для надійного сполучення без дамби було не обійтися.

Але за оцінкою фахівців управління, дамбу потрібно було підняти на метр, розширити і зміцнити бутовим камінням.

Для будівництва дороги у 1933 році на східній околиці хутора Ново-Сиротине було створено прорабську дільницю, тут же селилися робітники. Жили вони у халупках та бараках, споруджених із підручних матеріалів. Це перше поселення на будівництві Лисичанського азотно-тукового заводу так і назвали – робітниче селище Східне.

Азотно-туковий завод у ті роки неможливо було будувати без залізниці. Підвести її вирішили від станції Рубіжне, а це 8 км нового шляху. І ще треба було збудувати залізничний міст через річку Борова.

Будівельники цього мосту та залізниці заснували ще одне робоче селище - на місці нинішнього шляхопроводу. Спочатку це селище називалося Старий Бір, а пізніше - робоче селище Північне. Житла тоді були тимчасові, збудовані з підсобних матеріалів. Але з роками люди обживалися та відбудовувалися. У шістдесяті роки я навчався у Сєвєродонецьку, а мої батьки жили у Кремінній. І я часто їздив автобусом Рубіжне-Сєвєродонецьк повз це крихітне поселення. Біля нього була зупинка автобуса під назвою «Північний». Селище остаточно зникло, коли будували мостопровід – житлові будинки заважали його будівництву.

31 серпня 1933 року між управлінням будівництва АТЗ та «Гіпроазотом» було укладено договір про проектування Лисичанського азотно-тукового заводу. А у вересні керівником будівництва було призначено Олександра Дмитровича Забельського, від нього в Наркомважмаші очікували запуску азотно-тукового заводу в 1936 році.

У січні 1934 року будівництво вийшло новий рівень, тут з'явився підрядник. Це був харківський трест «Індустрой», одне з управлінь якого розміщувалося на той час у Рубіжному. Трест сформував спеціальну будівельну дільницю для роботи на Лисичанському АТЗ. А управління будівництвом АТЗ передало підряднику частину своїх працівників та матеріальних ресурсів.

Де нова будівельна дільниця розміщувалася територіально – невідомо. Але можливий варіант – у бараках, збудованих у травні 1934 року.

Навесні 1934 року трапилася звичайна для наших місць подія, яка могла стати важливою віхою для появи міста Сєвєродонецька на географічній карті. На Сіверському Дінці був чергова велика повінь. Такі тоді траплялися один раз на кілька років, і під час них під воду йшли прибережні населені пункти, і будинки у Павлограді та Синецькому стояли по дах у воді. Тієї весни вся заплавна рівнина була залита водою – безкрайний водний простір.

Дерев'яний міст через Сіверський Донець змило течією, вода піднялася вище за рівень греблі і переливалася через неї.

Керівники будівництва, які проживали у Лисичанську, були відрізані від об'єкта, яким керували.

В історіографії Сєвєродонецька прийнято вважати, що цей розлив вплинув на рішення розпочати будівництво соцмістечка Лисичанського АТЗ на лівому березі Сіверського Дінця біля майбутнього проммайданчика. І що саме тому навесні 1934 року розпочалося зведення споруд баракового типу на території майбутнього кварталу №2 міста Сєвєродонецька. Але якихось доказів цієї точки зору немає.

29 квітня 1934 року перші три бараки, які побудували в районі нинішнього будинку №3 на вул. Богдана Лищини, були здані в експлуатацію. Бараки були каркасні, з очерету, обмазаного глиною, побілені.

У 1991 році виконком Сєвєродонецької міськради затвердив дату 29 квітня 1934 року як офіційну дату заснування міста Сєвєродонецька.

Відомо, що в одному із цих бараків розмістили управління будівництвом. Але управління будівництвом Лисичанського азотно-тукового заводу ще довго залишалося в Лисичанську, на вулиці Інтернаціональній. Яка ж контора була у цьому бараку?

Наприкінці серпня 1934 року було завершено будівництво шосейної дороги (греблі, брукованої бутовим каменем) від Ново-Сиротино до хутора Павлоград. І будівництво дерев'яного мосту через Сіверський Донець, що вважався капітальним. Перерізати червону стрічку та відкрити рух новою дорогою довірили бригаді мостобудівників, якою керував Олексій Попков.