Завод, який у майбутньому став Сєвєродонецьким «Азотом», почали будувати всупереч висновкам ТЕО

Наприкінці 1931 року ВО Хімпром ВРНГ СРСР схвалило ТЕО, яким новий азотно-туковий завод мав бути розташований у районі станції Володино, між Рубіжним та Старою Краснянкою. У 1932 році Наркомтяжпром проводив консультації щодо місця розташування нового заводу, але жодних рішень із цього приводу не приймав – таке рішення було ухвалено лише наприкінці 1933 року.

Але пізно восени 1932 року в Лисичанську було відкрито управління будівництвом Лисичанського азотно-тукового заводу, а в місцевому лексиконі з'явилося слово Лісхімбуд (Лісхембуд за правилами того часу). І це ще одна подія, яка важко піддається логіці, якщо розглядати її з точки зору сьогодення.

У наш час таке було б неможливим. Для ухвалення рішення про розміщення заводу біля Лисичанська знадобилося б техніко-економічне обґрунтування, порівняння цього варіанту з іншими можливими варіантами розміщення підприємства.

А з точки зору економічної доцільності варіант розміщення азотно-тукового заводу в районі станції Володино був явно кращим за майданчик, розташований за Ново-Сиротино.

Володине було станцією на двоколійній залізниці Куп'янськ-Попасна. Поруч знаходилася автомобільна дорога Рубіжне-Кременна. Необхідності будувати залізницю та автомобільну дорогу для цього варіанту не було.

У Рубіжному вже була непогана будівельна база – тут було розташоване управління великого харківського тресту «Індустрою».

За чисельністю наяних трудових ресурсів Рубіжне і Кремінна втричі перевищували Лисичанськ. У 1934 році у Лисичанську (до складу його тоді не входили Верхнє та Пролетарськ, їх приєднають до Лисичанська лише у 1965 році) та Кремінній проживало приблизно по 10 тисяч осіб, а у Рубіжному – удвічі більше. Додатковий ресурс – люди, які могли приїжджати на роботу залізницею. Із того ж Лисичанська, наприклад. Будувати при заводі житлове селище для цього варіанту ймовірно не довелося б.

У Рубіжному вже працювали два хімічні заводи: «Червоний прапор» (майбутній «Краситель») та Південний завод вибухових речовин (майбутня «Зоря») – тут мешкало чимало кваліфікованих хіміків.

Отже, будівництво азотно-тукового заводу в районі станції Володино точно обійшлося б державі дешевше, ніж будівництво біля Ново-Сиротино.

Але про економічну доцільність у ті роки не думали, а питання вирішувалися в кабінетах при особистих зустрічах. Або шляхом проведення масовок.

Лисичанський райвиконком у 1930 – 1934 роки очолював Є.С.Лісничий, який, на думку лисичанських краєзнавців, багато зробив для розвитку їхнього міста.

Рішення про розміщення АТЗ ще не було, а 18 січня 1932 року в газеті «Більшовицький штурм» було опубліковано звернення Лисичанської громадськості до Наркомату важкої промисловості із закликом включити Лисичанський хімічний комбінат у п'ятирічний план.

7 червня 1932 р. Лисичанський райвиконком прийняв рішення приступити до будівництва нового міста (для АТЗ) з 1933 року, для чого просити Наркомгосп включити це будівництво в план будівництва 1933 року.

А 8 лютого Секретаріат Всеукраїнського центрального виконавчого комітету ухвалив рішення перепідпорядкувати Борівську, Метелкінську та Воєводську сільські ради з Рубіжанського до Лисичанського району (протокол №30/515).

Місцева влада Лисичанського району доклала максимум зусиль, щоб новий азотно-туковий завод був лисичанським. І щоб соцмістечко, в якому житимуть будівельники та експлуатаційний персонал АТЗ, було на правому березі Сіверського Дінця. І було б частиною Лисичанська. Цю позицію підтримували в СНГ УРСР, а Харківський інститут «Діпромісто» у 1933 році склав генеральний план Лисичанська та включив до його складу забудову нового житлового району. Який мали побудувати між Лисичанськом та Пролетарськом.

Але так і не збудували.

Ось так, завдяки ігноруванню господарськими керівниками країни затвердженого ТЕО, майбутній Сєвєродонецьк отримав шанс знайти своє місце на географічній карті.

У зв'язку з описаними подіями доречно згадати прізвище людини, зовсім невідомої сєвєродончанам, але роль якої в народженні предтечі Сєвєродонецького «Азоту» дуже значна.

Ніла Ароновича Залігмана (іноді пишуть Зелігмана) було призначено виконуючим обов’язки головного інженера тимчасового управління Лисичанського хімічного комбінату 20 вересня 1931 року. Він очолював підготовку ТЕО «енерго-хімічного комбінату» та доповідав його на конференції у Харкові 3-7 лютого 1932 року. Потім був головним інженером управління будівництвом Лисичанського азотно-тукового заводу, а з 1934 року – азотно-тукового комбінату. Саме він, як головний інженер, проводив нараду надзвичайної комісії з боротьби з весняною паводком 28 лютого 1935 року. У день, коли крижаний затор зруйнував нещодавно збудований капітальний міст через Сіверський Донець.

До якого часу Залігман залишався головним інженером Лісхімбуду, і яка його подальша доля – невідомо. Ймовірно, якийсь час він був виконуючим обов’язки керівника будівництва після того, як був звільнений Олександр Забельський. Але 1936 року в Лісхімбуді був уже інший головний інженер – Андрій Нехорошев.

Інформації про Залігмана є дуже мало. І живих свідків його вже немає. Хоча якісь документи, напевно, збереглися.

Але про його роль на будівництві можна судити за цитатою з книги Іллі Барського: «Ми з дружиною прибули за призначенням до Лісхімбуду на початку березня 1934 року. Через кілька днів після прибуття головний інженер будівництва Н.А. Залігман повіз мене та Емму (дружину) на своєму фаетоні, запряженому двома кіньми, на лівий берег Дінця. І казав: «Тут буде побудований цех.., а тут збудуємо ТЕЦ, а тут... А насправді перед нами лежала лише піщана пустка...».

З цієї цитати зрозуміло, що Залігман принаймні був глибоко залучений до майбутнього будівництва, добре його знав. Мабуть, краще за інших. І був ентузіастом цієї забудови. Адже ні проекту, ні навіть рішення щодо розміщення підприємства на той час ще не було. Так що розповідав Залігман Барському? Плоди польоту своєї фантазії? Чи пропозиції, які він та його колеги підготували та подали проектантам у завданні на проектування? Договір на проектування заводу було укладено 31 серпня 1933 року, ще до приїзду на будівництво Олександра Забельського.