Розділ 2. Чому завод, який у майбутньому став Сєвєродонецьким «Азотом», почали будувати біля Ново-Сиротино?

У 1932 році Наркомтяжпром проводив консультації щодо вибору місця розташування нового заводу, але до кінця 1933 року жодних рішень з цього приводу не прийняв. Але пізно восени 1932 року в Лисичанську було відкрито управління будівництвом Лисичанського АТЗ, а в місцевому лексиконі з'явилося слово Лисхімстрой. У будинку, де розмістилося управління, було 8 кімнат. У дворі будинку під навісом стояли дві вантажні машини. Легкових автомобілів не було, але були фаетони та лінійки – кінні екіпажі для перевезення людей. Будівля уціліла, і Сергій Каленюк в одній із своїх статей навів її сьогоднішню фотографію.

Тоді ж, на околиці Лисичанська було закладено кам'яний, глиняний та крейдяний кар'єри.

А поруч з управлінням почали будувати два двоповерхові будинки для інженерно-технічних працівників АТЗ та кілька бараків для робітників.

Відкриття цього управління – ще одне сумнівне управлінське рішення, завдяки якому з'явився Сєвєродонецьк. Рішення, яке важко подається логікі, якщо розглядати його з точки зору сьогодення.

Зараз перед вибором місця будівництва заводу спочатку потрібно скласти техніко-економічне обґрунтування. Яке включало б й порівняння кількох можливих варіантів розміщення підприємства. І головним при цьому було б порівняння економічних показників цих варіантів.

Згідно з ТЕО «Енергохімічного комбінату», схваленого експертною радою ВО Хімпром ВРНГ СРСР у 1931 році, азотно-туковий завод передбачалося будувати між Рубіжним та Кремінною, в районі станції Володино. І з погляду економічної доцільності цей варіант розміщення АТЗ напевно був би кращим, ніж піски на схід від Ново-Сиротино.

Володино було станцією на залізниці Куп'янськ-Попасна. Поруч знаходилася автомобільна дорога Рубіжне-Кремінна. Тож необхідності будувати залізницю та автомобільну дорогу та мости через річки Борова та Сіверський Донець для такого варіанту розміщення не було.

У Рубіжному вже була будівельна база з досвідом будівництва хімічних підприємств, там знаходилось управління великого харківського тресту «Індустрой».

За чисельністю наявних трудових ресурсів Рубіжне та Кремінна не поступалися Лисичанську, Верхньому та Пролетарську. Але на роботу на станцію Володино могли приїжджати залізницею й мешканці сіл Сватівського району. І тих же Лисичанська, Верхнього та Пролетарська (тоді це були різні населені пункти, їх об'єднали лише у 1964 році).

У Рубіжному вже працювали два хімічні заводи – «Червоний прапор» (майбутній «Барвник») та Південний завод вибухових речовин (майбутня «Зоря»). Тож там було багато кваліфікованих хіміків.

Тобто будівництво АТЗ у районі станції Володино точно обійшлося б державі дешевше, ніж будівництво біля Ново-Сиротино.

Але про економічну доцільність у ті роки не думали, а питання економіки вирішувалися у партійних кабінетах. І шляхом проведення масовок.

Лисичанський райвиконком у 1930–1934 роках очолював Є. С. Лісничий, який, за твердженням лисичанських краєзнавців, багато зробив для розвитку райцентру.

18 січня 1932 року вийшли спеціальні випуски харківської газети «Пролетар» та лисичанської газети «Більшовицький штурм», в яких було опубліковано звернення громадськості до Наркомату важкої промисловості із закликом «включити Лисичанський хімічний комбінат у п'ятирічний план». Рішення про будівництво нового заводу ще не було ухвалено, і конференція в Харкові лише готувалася, але думка «трудящих» про місце будівництва вже була доведена. І навіть почута.

Восьмого лютого 1932 року Секретаріат Всеукраїнського центрального виконавчого комітету ухвалив рішення підпорядкувати Борівську, Метелкінську та Воєводівську сільські ради Рубіжанського району Харківської області Лисичанському району Донецької області (протокол №30/515). Таким чином, територію майбутнього промислового майданчика АТК було передано з Рубіжанського до Лисичанського району.

29 грудня 1933 року наказом Наркомтяжпрому був затверджений для будівництва хімічного підприємства майданчик на лівому березі Сіверського Дінця, в районі хутору Ново-Сиротино. Який на той час уже півроку як почали освоювати.

Ось так, завдяки активності влади Лисичанського району та ігноруванню господарськими керівниками країни принципу економічної доцільності, майбутній сєвєродонецький «Азот» почали будувати там, де він знаходиться сьогодні. Хоча це зовсім не означало, що на географічній мапі з’явиться Сєвєродонецьк. Навпаки, шансів на це тоді було мало.

7 червня 1932 року Лисичанський райвиконком ухвалив рішення розпочати будівництво нового міста для АТЗ з 1933 року і просити Наркомгосп включити це будівництво до плану будівництва 1933 року. У рішенні вказувалося: «Будівництво нового міста розпочати частково шляхом перебудови та реконструкції самого міста Лисичанська, західної його частини на площі 1000 га та території від міста Лисичанська до Верхнього та селища Пролетарськ на площі 1200-1500 га». Рішення передбачало укладання договору з інститутом «Діпромісто» «Про проектування нового міста в Лисичанському районі на площі на правому березі річки Північний Донець на захід від міста Лисичанська» із терміном закінчення проектних робіт до 31 грудня 1932 року.

Місцева влада Лисичанського району доклала максимум зусиль, щоб соцмістечко, в якому житимуть будівельники та експлуатаційний персонал АТЗ, було б на правому березі Сіверського Дінця. Ставши частиною Лисичанська.

Цю позицію підтримала комісія з вибору території – на підставі опрацювань «Діпромісто». Мотивація комісії – в Лисичанську вже існувала якась інфраструктура – водопровід, каналізація, дороги, заклади охорони здоров'я, освіти, торгівлі тощо. І місце для будівництва було більш підходяще – тут не було хистких пісків.

Раднарком УРСР (уряд України) підтримав лисичанську владу та архітекторів та прийняв рішення будувати житло для працівників АТЗ на правому березі Сіверського Дінця.

У 1933 році харківський інститут «Діпромісто» розробив генплан Лисичанська, керівники проекту А. Станіславський та Л. Дмитрієвська. Згідно з цим проектом, на території Лисичанська мали побудувати містечко хіміків. Яке мали розташувати між старим Лисичанськом та Пролетарськом.